Охоплена наполовину екстазом, наполовину відчаєм, Мері вирішила піднятися на дерево та знову спробувати розчинитися в Пилу.

Але не встигла вона здолати половину відстані до лісочка, як почула, що до шелесту листя та шепоту вітру на траві приєднався ще якийсь звук. Щось тихо стогнало — в повітрі тягнулася низька сумовита нота, трохи схожа на голос органа. А ще чути було тріск — наче десь ламалися гілочки й дерево волало від болю.

«Це не моє дерево?» — промайнуло в голові Мері. Вона зупинилася посеред трав'яного поля, відчула, як її обличчя м'яко хльостає вітер, а повз неї біжать кудись тіні хмар, та вдивилася у листя гаю. Великі гілки стогнали, а малі тріщали й сипалися з дерева, наче воно давно засохло. А потім уся велика крона дерева, біля якого мулефа спорудили платформу, почала повільно хилитися до землі!

Здавалося, кожна окрема волокнина стовбура, кори, коренів криком протестує проти вбивства, але дерево все падало й падало, нахиляючись у бік Мері, й нарешті вдарилося об землю, ніби океанська хвиля об хвилеріз. Колосальний стовбур трохи підскочив й остаточно опустився, застогнавши своєю порваною деревиною.

Жінка підбігла та доторкнулася до тремтячих листків. Ось її мотузка, ось розламані залишки її платформи… Серце Мері болісно закалатало, й вона полізла у гущавину колись знайомих їй гілок та залізла на стовбур, намагаючись піднятися якомога вище над землею.

Обпершись об товсту гілку, що стирчала вгору, жінка дістала янтарне скло й побачила, що в повітрі вирують дві течії.

Першою був потік хмар, гнаних вітром від моря, а назустріч їй невпинно линув потік Пилу.

Друга течія була набагато швидшою та потужнішою, ніж перша. Здавалося, вона охопила все небо, і цей невпинний потік виливався зі світу, зі всіх світів, прямуючи в якусь невідому порожнечу.

І тоді в голові жінки почали повільно сходитися воєдино частинки мозаїки.

Віл і Ліра казали, що магічний ніж було зроблено щонайменше триста років тому. Саме так сказав їм старий із башти.

Мулефа повідомили їй, що сарф, який живив їхні життя та їхній світ тридцять три тисячі років, понад триста років тому почав відпливати.

За словами Віла, мудреці з Гільдії Башти Ангелів, хоронителі магічного ножа, були легкодумними й не завжди зачиняли прорізані ними вікна. Зрештою, Мері сама знайшла одне з них, і напевно існувало багато інших.

Припустімо, після появи магічного ножа Пил потроху почав просочуватися в рани, створені ним на тілі природи…

Мері відчула запаморочення, і причиною цього було не лише хитання стовбура та гілок дерева, на якому вона стояла. Вона обережно поклала янтарне скло в кишеню та, схопившись руками за гілку перед собою, підвела голову і тривалий час дивилася в небо, на місяць та біг хмар.

Магічний ніж винен у дрібному, незначному витоку Пилу. Утім, це все одно було шкідливим для всесвіту, тож слід було поговорити з Вілом і Лірою щодо того, як зупинити це явище.

Але нинішня повінь у небі була зовсім іншою, вона почалася нещодавно й мала катастрофічні наслідки: якщо її не зупинити, усе розумне життя буде знищене. Як Мері казали мулефа, Пил з'явився у всесвіті, коли живі істоти усвідомили своє існування. Проте для того, щоб забезпечити своє подальше існування, він потребував «систему зворотного зв'язку» на кшталт тієї, що нею користувалися мулефа, — коліс та олії з дерев. Без такої системи він просто зникав. Думки, уява, почуття — все це послабшає та висохне, залишивши по собі тільки тваринні інстинкти, і короткий, але такий яскравий період розумного життя в кожному з мільйонів світів скінчиться, розчинившись у неосяжній темряві, наче полум'я свічки.

Мері відчула, як їй на плечі опустився тягар відповідальності за долі світу, разом зробивши її старою, слабкою та виснаженою й запаливши в ній бажання вмерти.

Вона важко спустилася з поваленого величезного дерева та, супроводжувана бурхливим вітром, що змушував листя тріпотіти й кидав волосся їй в обличчя, пішла до селища.

На вершині косогору вона востаннє кинула погляд на течію Пилу, зустрічний потік вітру та хмар і місяць, що нерухомо стояв над усім цим.

І тоді вона нарешті збагнула, в чому полягає та велика невідкладна мета ночі: вона намагалася зупинити витік Пилу! Вона прагнула поставити на шляху цього жахливого потоку які-небудь перешкоди: вітер, місяць, хмари, листя, траву… Усе на світі плакало та намагалося грудьми зустріти тіньові частинки й зупинити їхній вихід із всесвіту, котрий вони так збагатили.

Матерія любила Пил! Вона не бажала бачити, як той залишає світ, і саме в цьому полягав прихований сенс ночі, а також сенс життя Мері.

Як вона могла подумати, що разом з утратою Бога втрачається й сенс буття, його мета?

— Що ж, тепер я знаю, — промовила жінка й повторила ще голосніше:

— Я знаю, що мені робити!

Вона ще раз подивилася та хмари та місяць на шляху річки Пилу: вони виглядали тендітними та приреченими, наче гребля зі крихітних гілочок і гальки, що намагається зупинити Амазонку. Проте вони все одно намагаються це зробити й не припинять своїх спроб, поки не настане кінець усьому.

Мері й гадки не мала, скільки часу вона ходила по темряві. Коли розпал її почуттів почав спадати, поступаючись місцем виснаженню, вона повільно вирушила вниз схилом, до селища.

Здолавши половину відстані та наблизившись до купки темних кущів, вона помітила на болоті щось дивне. Там виблискувало щось біле, разом із припливом повільно рухаючись уздовж русла ріки.

Жінка застигла на місті та почала вдивлятися в морок. Це не могли бути туалапі, адже великі птахи завжди нападали зграєю, а ця річ була поодинокою. Проте все інше було дуже схоже: крила-вітрила, довга шия… Безперечно, це був один із птахів, але Мері ніколи не чула, що вони можуть рухатися поодинці, і замість кинутися до селища та підняти тривогу вона стояла й вагалася — врешті-решт, нічний прибулець також зупинився й тепер нерухомо стояв у воді неподалік від стежки.