— Віле, це було те золотаве світло! — вигукнула Ліра. — Пам'ятаєш, світло текло у прірву та зникало там… То це насправді був Пил?

— Так. Однак витік Пилу все одно триває, і це дуже погано, — повів далі Пантелеймон. — Він повинен залишатися тут весь, інакше все, що є у світі доброго, втратить силу та вимре.

— Але куди він витікає? — спитала Ліра. Обидва деймони подивилися на Віла та його ніж.

— Кожного разу, коли ми робимо прохід… — почала Кіржава, і хлопця знову на мить кинуло у дрож; він подумав: «Вона — це я, а я — це вона». Тим часом кішка продовжувала:

— Щоразу, коли хто-небудь — чи то ми, чи то вчені з тієї Гільдії — відчиняв вікно між світами, ніж врізався в порожнечу, що розташована зовні. Така сама порожнеча лежить і на дні прірви. Ми цього не знали — та й ніхто не знав, бо вістря ножа було надто тонким, аби можна було це побачити. Проте він створював діри, досить великі, щоб крізь них міг витікати Пил. Коли прохід відразу зачиняли, витік був нетривалим, але наразі існують тисячі незачинених вікон. Тож Пил безперервно залишає населені світи та зникає в порожнечі.

У головах Віла й Ліри почало потроху вимальовуватися розуміння. Вони опиралися йому, відштовхували його під себе, але воно було схоже на сіре ранкове світло, що просочується в небо та гасить зірки: воно оминало всі бар'єри, котрі діти ставили перед ним, і пронизувало всі запони, якими вони від нього відгороджувалися.

— Кожен прохід… — прошепотіла Ліра.

— Кожен прохід… — луною повторив Віл. — Ми повинні їх усі зачинити?

— Усі до єдиного, — відповів Пантелеймон пошепки, як Ліра.

— О, ні! — вигукнула дівчина. — Це неможливо…

— Тож ми повинні будемо покинути свій світ і залишився в Ліриному, — сказала Кіржава, — або ж Пантелеймон із Лірою — залишити свій і жити в нашому. У нас просто немає іншого виходу.

І тоді тихе нічне небо в них над головами розірвало протяжне виття, набагато страшніше навіть за той совиний крик Пантелеймона, котрий налякав усіх маленьких тварин довкола гаю колісних дерев. Деймони були шоковані цим проявом відчаю, і Віл зрозумів, що вони не знають решти правди, не знають того, про що дізналися Ліра й він. І Ліра трусилася від люті й горя, поводячи стиснутими кулаками та повертаючи в усі боки залите сльозами обличчя З таким виглядом, наче вона шукала відповідь. Хлопець підійшов до неї та взяв її за плечі, відчувши, як тремтить її напружене тіло.

— Ліро, послухай мене, — промовив він. — Що сказав Мій батько?

— О, ти знаєш! — плачучи вигукнула вона. — Ти сам усе чув!

Здавалося, дівчина зараз помре від горя. Вона кинулася-в обійми Віла, повисла на ньому, вп'явшись нігтями в його плечі та притиснувшись обличчям до його шиї, й тихо повторювала:

— Ні… ні… ні…

— Послухай мене, — знову сказав Віл. — Спробуймо згадати його слова достеменно. Має існувати якийсь спосіб обійти все це!

Він ніжно розімкнув її обійми та посадив її на пісок. Наляканий Пантелеймон відразу скочив дівчині на коліна, а деймон-кішка нерішуче наблизився до Віла. Досі вони ще не торкалися одне одного, але хлопець простяг руку, й кішка обережно торкнулася вусами його пальців та, повагавшись секунду, всілася йому на коліно.

— Він сказав… — схлипуючи, почала Ліра, — він сказав, що люди, якщо не бажають серйозно захворіти, можуть перебувати в інших світах лише короткий термін. А ми вже давно подорожуємо між світами, чи не так? Якщо не враховувати того, що ми змушені були зробити, коли йшли до світу мертвих, ми й досі почуваємося добре, так?

— Ми все одно подорожуємо відносно недовго, — відповів Віл. — Мій батько був відсутній у своєму світі — моєму світі — десять років. Коли я відшукав його, він вже майже вмирав. Десять років — це найбільше, що може витримати людина в нерідному світі.

— Проте як щодо лорда Боріеля, тобто сера Чарльза? Він виглядав цілком здоровим, чи не так?

— Так, але згадай: він міг коли завгодно повернутися до свого світу та відновити здоров'я. Зрештою, ти вперше побачила його саме у своєму світі. Мабуть, він відшукав якесь таємне вікно, про яке ніхто, крім нього, не знав.

— Віле, ми могли б робити те саме!

— Могли б, але…

— Усі вікна мають бути зачинені, — промовив Пантелеймон. — Усі без винятку.

— Та звідки ти знаєш?! — спалахнула Ліра.

— Нам це сказав один ангел, — відповіла Кіржава. — Ми зустріли ангела, і вона повідомила нам це, а також багато чого іншого. Це правда, Ліро.

— Вона? — недовірливо вигукнула дівчина.

— Це був ангел-жінка, — сказала Кіржава.