Обережно підтягуючи шнур, Мері зробила так, щоб обидва його кінці висіли над землею. Тоді вона надійно прив'язала їх до кореня завтовшки з її стегно та перевірила, чи витримає її вагу така опора. Начебто все було гаразд. Утім, із землі їй не було видно, за яку гілку зачепився шнур — хоча від цього тепер залежало все, включаючи її життя. На відміну від скелелазіння, де можна кожні декілька метрів прив'язувати мотузку до кілочків, забитих у скелю, цього разу вона мала справу з одним довгим прольотом шнура, і в разі невдачі падати довелося б зі значної висоти. Аби трохи підстрахуватися, Мері сплела три короткі відрізки шнура в такий собі ремінь безпеки та обв'язала обидва кінці мотузки, що Звисала, вільним вузлом, який можна було б умить затягнути, коли вона помітить, що може зірватися.

Жінка поставила ногу на першу з петель, приязних до головної мотузки, й почала підніматися.

Вона досягла своєї мети швидше, ніж очікувала. Лізти було досить легко, крім того, глибокі борозни на поверхні кори надавали їй надійну точку опори і створювали відчуття відносної безпеки. Лише за п'ятнадцять хвилин після того, як Мері залишила поверхню землі, вона вже стояла на першій гілці та обмірковувала, як їй краще досягти наступної.

Вона взяла з собою два мотки мотузки, сподіваючись зробити з неї щось на кшталт павутиння, яке слугувало б їй страховкою. На це знадобилося ще декілька хвилин, і коли все було зроблено, Мері обрала найперспективнішу гілку, змотала запасну мотузку та продовжила підйом.

За десять хвилин вона опинилася у найгустішій частині крони. До довгих листків уже можна було доторкнутися, крім того, тут було чимало брудно-білих, несподівано дрібних квіток, котрі після завершення цвітіння ставали кружками розміром із монету — майбутніми великими та твердими, як залізо, колесами.

Мері помітила зручне для відпочинку місце — там товста гілка розгалужувалася на три, — всілася туди, прив'язала свою страховку та розслабилася.

Крізь просвіти в листі їй було видно прозоре синє море, що, виблискуючи на сонці, простяглося до самого горизонту, а в іншому напрямку тягнувся, поступово підвищуючись, золотаво-коричневий степ, переплетений мережею сірих шосе.

Дув легкий вітерець, і в повітрі стояв слабкий аромат квітів. Жорстке листя тихо шелестіло. Знайшовши розсоху трьох великих гілок та сидячи на ній, Мері уявила собі, як невідома добра сила, мов дві величезні долоні, піднімає її сюди, і відчула благодать, котру відчувала лише одного разу за життя — і це було не тоді, коли вона давала обітницю як черниця.

Зрештою до нормального стану її повернула судома у правій щиколотці, котра незручно лежала на вигині гілки. Мері розім'яла собі ногу та подумки повернулася до мети свого підйому, хоча все одно відчувала легке запаморочення від того океану блаженства, що омивав її.

За декілька днів до того вона пояснила мулефа, як вона мусить тримати янтарне скло, щоб побачити сарф. Вони відразу збагнули, в чому проблема, і зробили коротку бамбукову трубку, зафіксувавши на її кінцях пластинки та створивши в такий спосіб щось на зразок телескопа або підзорної труби. Згадавши, що ця річ лежить у її нагрудній кишені, Мері дістала її. Подивившись крізь неї, жінка побачила летючі золоті іскри — сарф, Тіні, Лірин Пил, — котрі подібно до величезного рою крихітних живих істот пурхали по вітру. Здебільшого вони рухалися безладно, наче порошини у променях сонця чи молекули у склянці води.

Але не всі.

Що довше Мері дивилася, то більше помічала інший рзновид руху. Хаотичним пересування частинок було лише на перший погляд — на глибшому рівні вони всі повільно, але неухильно рухалися від землі до моря.

«Що ж, дуже цікаво», — подумала Мері. Обв'язавши себе одним зі своїх шнурів, вона полізла по горизонтальній гілці, уважно розглядаючи всі квітки, що зустрічалися їй на шляху. І незабаром вона почала розуміти, що відбувається. Витративши деякий час на те, щоб переконатися у правильності своїх висновків, жінка приступила до складного, тривалого, небезпечного спуску на землю.

Мулефа мовчки чекали її внизу, було видно, як сильно вони хвилювалися за друга, що піднявся так високо над землею.

Особливо зраділа безпечному закінченню Меріної подорожі Аталь — вона нервово обмацала хоботом усе тіло жінки, видаючи при цьому тихі радісні звуки. Потім вони разом із іншими мулефа поїхали до поселення.

Щойно вони виїхали на пагорок, за яким лежало селище, знизу пролунав крик, і коли Мері стала на землю, натовп уже був таким великим, що жінка зрозуміла: у них гості з усіх околишніх поселень, і всі вони бажають послухати, що вона скаже. На жаль, новини були невтішними.

Старий заліф на ім'я Сатамакс вийшов на трибуну кургану та приязно привітав Мері. Жінка відповіла згідно з усіма відомими їй правилами етикету мулефа. Щойно привітання скінчилися, вона почала говорити.

Якщо не враховувати всіх порожніх фраз та еківоків, зміст її промови був таким:

— Мої добрі друзі, я піднялася на крону ваших дерев та уважно оглянула молоде листя, квітки й насіння. Я побачила, що там, високо над землею, сарф рухається проти вітру. Вітер віє з моря, але сарф повільно пересувається в напрямку води. Чи бачили ви це з землі? Я не бачила.