Але такими вже створені художники – їхнє око тримає враження не гірше від фотографій. І чомусь не йшла з голови Льовушці та Оля, і тягло знову побачити її, і хотілося більше дізнатися про сліпу дівчинку – що за батьки у неї, ким їй доводиться білявка, ладна так її захищати? Йому стало трохи соромно, що мав би в таку хвилину думати, як рятувати друга, а він марить про випадкову попутницю в ліфті, яку, може, більше зроду не побачить… Тепло пішло його тілом, Льовушка, розімлівши, приліг на кушетку, підсунув під голову свій робочий халат, вдихнув запах фарби і провалився у сон. Останньою думкою його був розмитий спогад про дивні слова дівчинки: «Дядя пахне, як мама…»

– Як я можу тебе засуджувати, ти ж для мене все?! А ще ти – мати, ти знаєш, заради кого і навіщо так вчинила. Але… Якось воно той… Хай би вже кинула ту валізу і втекла, але ж підставити невинну людину, хоч і мужчину… Ти знаєш – я не дуже йму віри чоловікам, але все ж таки… І взагалі, уся ця історія… Хоч я і звикла не ставити зайвих запитань…

– Та я й сама не рада, але що було робити? Було б краще, якби зараз замість нього в буцегарні сиділа я? Що б ви без мене робили?!

– Не знаю. Звісно, хріново було б… Ні, але в біса ти з ним цілувалася?!

– Та так уже вийшло, така пішла гра. А що – вважаєш, треба було дати йому ляпаса чи гукати по допомогу? Галас – саме те, що треба було в той момент.

– Ну… Можна було б звести все на жарт чи просто поговорити про щось нейтральне, чи то мені тебе вчити керувати чоловіками?! Ой, здається, він тобі геть не огидний був…

– Може, й таке. Може, й таке… Мені здалося, що він і сам злякався своєї сміливості. Знаєш, нас наче кинуло одне до одного в якусь мить. Чи його кинуло до мене, а мене вже вдарило його струмом. При моєму ставленні до чоловіків – сама здивувалася.

– Проте залишилася при здоровому глузді та дременула, як відчула небезпеку! То що ж це за цирк такий був?! Ти мене дивуєш. Якщо це була частина тверезого плану на виживання – розумію, але до чого тут оці сюсі-пусі – «кинуло одне до одного», «вдарило струмом»?! А потім підставила чувака ні за що. Чи то ти його так покарала за нахабство?

– Не знаю. Нічого не знаю! Сама собі дивуюся, що так повелася. З одного боку – не втрачала контроль і діяла, мов машина, запрограмована на результат, з іншого… мені справді було добре в його обіймах… Не знаю… Зможу – неодмінно витягну його.

– Еге! Та це не жарти! Давно ніхто з них не викликав у тебе жалощів, романтичний воїне!

– Не викликали. Та розподіл моїх симпатій був і залишається не за статевими ознаками. Одну сволоту я абсолютно тверезо вирішила покарати. Бо він сволота. І має хоч як заплатити. Так, я не Бог. І не мені карати чи милувати. Але моїй дитині потрібні гроші на операцію. Ти це знаєш. І чим швидше, тим краще. Ти б дала нам, якби мала?

– Ну, ти питаєш!

– Отож. А та сволота винна. Винна тобі!

– Мені?!

– Так. Я не хотіла казати, щоб не тривожити, але… Раз уже стався такий облом та ще й з наслідками… Будемо якось розкручувати. Я випадково побачила його біля нашого будинку два тижні тому. І вже тоді знала, що примушу його заплатити. Бо за все треба платити! Я не знала, як це зроблю. Доки днями не зустріла одну дивну провидицю біля метро.

– То ти заздалегідь знала, в чию квартиру йдеш?!

– Так. Це був… – і Ліза назвала ім’я та прізвище.

Оля миттю зблідла, зіщулилась і стисла кулаки так, що нігті впилися в долоні.

Наступного ранку Ліза не бралась, як зазвичай, до роботи. Вона мовчки сиділа в своїй кімнаті за столом перед ноутбуком, посунувши до вікна незавершений триптих.

Ліза не любила мольбертів, їй подобалося наче літати над своїми роботами, ніби спускаючи звідкись згори на цупкий папір чи на ґрунтоване полотно власну реальність, забуваючись і забуваючи. Вона ніде й ніколи до пуття не вчилася малювати, не знала технік, не мала «школи». Але те, що виходило з-під її рук, вражало, зачаровувало, не відпускало. Героїнями її численних картин, які останнім часом залюбки купували для своїх інтер’єрів ресторани, кав’ярні та клуби, були жінки. Загадкові, витончені, невловимі – вони затримували на собі погляд, хвилювали, приваблювали і… залишались незвіданими, нерозгаданими, таємничими.

Коли Ліза малювала, в квартирі панувала тиша. Оля йшла гуляти з Ясею чи просто шепотілася з нею про щось в іншій кімнаті, обмостившись на дивані «думочками» та м’якими іграшками. А інколи вони теж творили – Оля вчила дівчинку ліпити з пластиліну. Це заняття малій було дуже до вподоби, не маючи змоги бачити, вона м’яла матеріал пальчиками, час від часу нюхала свою роботу і навіть торкалася її губами та язичком. Найкраще в неї виходили горошинки та змії-ковбаски.

Цього ранку Оля одягла Ясю і вийшла з нею гуляти – сонячний травневий день виманював людей із квартир – чому б і не вийти? Та й Лізу вочевидь треба було залишити на самоті, дати змогу все зважити, подумати. А вона – голова. Неодмінно щось викрутить. Не вперше.