— Але ж ти сам перевіз місіс Гарвіл, її сестру, кузину та трьох дітей із Портсмута до Плімута. Що ж тоді сталося з твоїм винятковим, витонченим поняттям галантності?

— Усе перемогла дружба, Софі. Чого тільки не зробиш, аби допомогти дружині свого брата-офіцера, чого тільки не привезеш з іншого краю світу для свого друга Гарвіла. Але, звичайно, я розумів, що само по собі це погано.

— Можу тебе запевнити, вони почувалися на борту прекрасно.

— Не може бути. Така безліч жінок і дітей навіть не має права почуватися на борту прекрасно.

— Мій любий Фредеріку, що ти таке кажеш? Боже, що б сталося з нами, бідними моряцькими дружинами, котрі хочуть бути разом зі своїми чоловіками, їздити з ними від одного порту до іншого, якби всі думали так, як ти?

— Мої думки, як бачиш, не завадили мені перевезти місіс Гарвіл з усім її сімейством до Плімута.

— Усе одно, мені не подобається, коли ти говориш, немов витончений джентльмен, для якого всі жінки — елегантні дами, а не мислячі створіння. Бурі в нашому житті нікого не обминуть.

— Ох, моя люба, — сказав адмірал, — коли він ожениться, заговорить по-іншому. Коли він буде одружений, ось тоді, якщо ми доживемо до нової війни, ти побачиш, що він буде поводитися так само, як ми з тобою та інші. Буде дуже вдячний будь-кому, хто привезе йому на борт дружину.

— Авжеж, так і буде.

— Здаюся, — вигукнув капітан Вентворт. — Коли одружені люди нападають на мене: «Одружишся — заговориш по-іншому», я можу тільки відповісти: «Нічого подібного», а вони у відповідь: «Ось побачиш», і так без кінця-краю.

Він підвівся з софи і перейшов до іншого кутка вітальні.

— Мабуть, ви багато подорожували, мем, — звернулася місіс Мазгроув до місіс Крофт.

— Так, мем, за п'ятнадцять років заміжжя чимало довелося поплавати, хоч інші жінки подорожували й більше. Чотири рази я перетинала Атлантичний океан; була в Ост-Індії, але лише одного разу; а неподалік від рідних берегів де я тільки не бувала: і Корк, і Лісабон, і Гібралтар. Але я ніколи не була ні за Стрейтсом, ні в Вест-Індії. Звичайно, ми не називаємо Вест-Індією Бермудські та Багамські острови.

Місіс Мазгроув нічого не могла заперечити, бо їй за все своє життя не доводилося називати ці острови ніяким чином.

— Запевняю вас, мем, — продовжувала місіс Крофт, — немає нічого зручнішого за військовий корабель; я маю на увазі, певна річ, великі судна. На фрегаті, звичайно, більш тісно, але розумна жінка й там зможе прекрасно влаштуватися; цілком певно можу сказати, що найкращі роки мого життя минули на борту. Знаєте, коли ми разом, я нічого не боюся. Слава Богу! Доля нагородила мене міцним здоров'ям, і немає такого клімату, який би я не змогла витримати. Першої доби в морі іноді почуваєшся не дуже добре, але потім зовсім забуваєш, що таке морська хвороба. Єдиний раз, коли я знемагала і душею, і тілом, коли я відчувала себе хворою, а почуття безпеки покинуло мене, — це було тієї зими, яку я провела на самоті в Ділі, а мій адмірал (тоді ще капітанКрофт) був у Північному морі. Ось коли я страху набралася, вигадала собі безліч хвороб, бо не знала, куди себе подіти і коли я знов одержу від нього вісточку; а коли ми разом, я почуваюся цілком здоровою та спокійною.

— Так, вірно! Що правда, то правда. Я тієї ж самої думки, місіс Крофт, — залюбки підтримала її місіс Мазгроув. — Нема нічого гіршого, ніж розлука. Я тієї ж самої думки. Містер Мазгроув не пропускає жодної сесії, а я чекаю не дочекаюсь, доки вони закінчаться й він повернеться додому живим і здоровим.

Вечір завершився танцями. Почувши про них, Енн, як завжди, запропонувала свої послуги; і, хоч вона ледве стримувала сльози, сидячи за фортепіано, все одно раділа, що може бути корисною, і хотіла тільки, щоб її не помічали.

Вечір був надзвичайно веселим, і більше за всіх веселився, здається, капітан Вентворт. Вона відчувала, що все збуджувало його, як тільки може збуджувати загальне захоплення, особливо захоплення молодих жінок. Молоді міс Гейтер, панночки з уже згаданого нами сімейства, напевне, вже сподобилися честі в нього закохатися; що ж до Генрієтти й Луїзи, то їхні думки були так заповнені ним, що якби не постійне враження цілковитої згоди між ними, їх можна було б сміливо вважати запеклими суперницями. І що ж дивного, коли його навіть ледь-ледь псувало таке загальне, таке палке захоплення?

Так думала Енн, у той час як її пальці вдаряли по клавішах півгодини поспіль несвідомо та без помилок. Лише одного разувона помітила, що він на неї дивився, розглядав її зів'ялі риси, мабуть, намагаючись розпізнати в них обличчя, що колись його причарувало; і одного разузрозуміла, що він питав про неї. Вона б не здогадалась про це, коли б не почула відповіді, а відповідь їй підказала, що він питає в співрозмовниці, чи танцює міс Елліот. Відповідь була: «Та ні! Вона вже давно не танцює. Тепер вона грає. Ніколи не втомлюється грати». Ще одного разу він із нею заговорив. Вона підвелася з-за фортепіано й відійшла до іншого кута вітальні, коли скінчилися танці, і він сів на її місце, щоб програти якусь арію, про яку розповідав панночкам Мазгроув. Витаючи думками далеко, вона наблизилась до фортепіано; побачивши її, він підвівся і сказав із підкресленою ввічливістю: