Ще раніше вона обіцяла місіс Сміт провести з нею вечір; однак, завітавши до неї на хвилинку, вона вибачилася й попросила про відстрочення, наполегливо обіцяючи посидіти в неї завтра трохи довше. І місіс Сміт із усією добродушністю її відпустила.

— Тільки за умови, — сказала вона. — Ви про все мені докладно розкажете, коли прийдете завтра. З ким ви йдете?

Енн усіх назвала. Місіс Сміт нічого не відповіла; але, прощаючись, вона сказала, дивлячись серйозно й водночас хитрувато:

— Що ж, я від усього серця бажаю вам насолодитися музикою; і не обманіть мене завтра, якщо зможете прийти, бо в мене передчуття, що скоро ви вже не будете часто мене відвідувати.

Енн здригнулася від зніяковіння; та після хвилинного збентеження вона була змушена — однак вона за цим не шкодувала — поспішити геть.

Сер Волтер, дві його дочки й місіс Клей прийшли на концерт першими з усієї компанії; і, оскільки треба було почекати леді Делрімпл, вони влаштувалися біля одного з камінів у Восьмикутній вітальні. Ледве вони там розмістились, як двері знову відчинились і увійшов капітан Вентворт; він був один. Енн опинилася ближче від усіх до нього й, зробивши кілька кроків у його бік, одразу ж із ним заговорила. Він збирався лише вклонитися й пройти мимо, але, почувши її ласкаве «Добридень», зупинився й запропонував у відповідь кілька питань, незважаючи на те, що позаду стояли грізні татусь і сестриця. Та обставина, що вони стояли позаду, надавала Енн хоробрості; вона нічого не знала про вирази їхніх облич і могла сміливо зробити все, що, на її думку, їй слід було зробити.

Розмовляючи з капітаном Вентвортом, вона раптом почула шепіт батька й Елізабет. Слів вона не розрізняла, але змогла здогадатися, про що вони шепотілись; і, побачивши стриманий поклін капітана Вентворта, вона зрозуміла, що її батько вирішив кивнути, таким чином визнаючи знайомство, а кинувши назад скісний погляд, вона встигла помітити, як сама Елізабет зробила маленький кніксен. Хоч і запізнілий, і вимушений, і нелюб'язний, цей кніксен усе ж таки був краще, ніж нічого, і Енн відчула полегшення.

Після зауважень про погоду, про Бат, про концерт розмова не клеїлась, і нарешті обом стало важко її підтримувати. Енн щохвилини побоювалася, що зараз він від неї піде, але він не відходив; здавалося, не поспішав її залишити; і раптом, набравшись духу, з легкою усмішкою, трошки почервонівши, сказав:

— Я майже не бачив вас із того дня в Лаймі. Боюся, ви постраждали від потрясіння, тим більше що тоді вміли йому протистояти.

Вона запевнила його, що не постраждала.

— То був жахливий час, — сказав він, — жахливий день! — І провів рукою по очах, нібито відганяючи спогади, які ще завдавали йому болю, але наступної миті, знову злегка всміхнувшись, додав:

— Однак усе це було недаремно: це спричинило події, зовсім не жахливі. Коли у вас вистачило мужності збагнути, що за лікарем краще за все послати Бенвіка, ви навіть не підозрювали, що саме для нього одужання Луїзи буде важливішим за все.

— Звичайно, я й не підозрювала. Але, здається… сподіваюся, вони будуть щасливі. Вони обоє люди чесні й добрі.

— Так, — сказав він, не дивлячись їй прямо у вічі. — Але на цьому, гадаю, схожість закінчується. Від усієї душі я бажаю їм щастя й радію кожній обставині, що можу йому сприяти. Удома перед ними не поставали труднощі: не було ні перешкод, ні капризів, ні відстрочень. Мазгроуви, як завжди, добрі й великодушні і піклуються лише про щастя дочки. Це все, безперечно, провіщає щастя; більше, мабуть, ніж…

Він зупинився. Він, здавалося, щось раптом згадав, і його перейняло те саме почуття, яке змусило Енн почервоніти й опустити очі. Прокашлявшись, він, проте, продовжував так:

— Признатися, я все ж таки помічаю в них надто велику нерівність — і, мабуть, у чомусь не менш важливому, ніж вдача. Я вважаю Луїзу Мазгроув дуже милою, чарівною дівчиною, і я б не назвав її нерозумною, але Бенвік являє собою щось більше. Він розумний, начитаний і, признатися, його прихильність мене дивує. Якби вона була наслідком вдячності, якби він покохав Луїзу, вважаючи себе її обранцем, це вже була б інша річ. Але в мене немає підстави думати, що все було саме так. Навпаки, він закохався сам по собі і цілком раптово, і це мене дивує. Така людина, і в його становищі! З серцем покраяним, пораненим, майже розбитим! Фанні Гарвіл була істотою незвичайною, і він кохав її всією душею. Від такої відданості до такої жінки не виліковуються. Ні, він не міг вилікуватися.

Проте, усвідомивши чи то те, що його друг вилікувався, чи щось інше, він не став продовжувати. Енн, яка, незважаючи на те, що останні фрази було вимовлено уривчастим голосом, і незважаючи на шум у кімнаті, майже безперервне грюкання дверей і гомін гостей, які заходили, розрізнила кожне слово й була вражена, втішена, збентежена, її дихання зробилося частішим, і тисячі думок юрмилися в голові. Сама вона не могла порушити небезпечне питання, але після паузи, відчуваючи нездоланну потребу говорити й анітрохи не бажаючи зовсім змінювати тему, вона тільки ледь-ледь від неї відхилилася, запитавши:

— Ви, мабуть, довго пробули в Лаймі?

— Майже два тижні. Я не міг його покинути, доки не переконався, що Луїзі краще. Я мав це на совісті й тому не міг швидко втішитись. Адже все сталося через мене, тільки через мене. Вона б не була такою впертою, якби я не виявив слабкості. Довкілля Лайма вельми мальовниче. Я багато гуляв і їздив верхи, і що більше я бачив, то більше мені подобалось.

— Мені б дуже хотілося знову побачити Лайм, — сказала Енн.

— Справді? Ніколи б не подумав, що ви добрим словом його згадуєте. Скільки жаху й страждання ви там зазнали, яке терпіли напруження й утому! А я гадав, ви згадуєте Лайм з огидою.