Відчув, як його ноги торкнулися твердої підлоги, а розпливчасті форми довкола нього раптом набули виразності.

Гаррі відразу здогадався, куди потрапив. Та округла кімната з заспаними портретами була Дамблдоровим кабінетом, але за столом сидів не Дамблдор. Біля свічки читав листа зморшкуватий, кволий і лисий, якщо не рахувати кількох пасем сивого волосся, чарівник. Гаррі ніколи раніше його не бачив.

— Перепрошую, — невпевнено мовив він, — я не хотів вас турбувати…

Але чарівник навіть не глянув на нього. Трохи спохмурнівши, він продовжував читати. Гаррі підійшов ближче і пробурмотів:

— Е-е… я, мабуть, піду, можна?

Чарівник і далі не звертав на нього уваги. Здавалося, він навіть його не чує. Гаррі вирішив, що чарівник, можливо, глухий, тому підвищив голос:

— Вибачте, що потурбував, я вже йду, — мало не крикнув він.

Чарівник, зітхнувши, склав листа, підвівся, пройшов повз Гаррі і засунув штори.

Небо за вікном було яскраво-червоним: сонце, мабуть, уже заходило. Чарівник вернувся до столу, сів, покрутив великими пальцями один довкола одного і втупився поглядом у двері.

Гаррі оглянув кабінет. Ніде не було ані фенікса Фоукса, ні сюркотливих срібних пристроїв. То був Гоґвортс, яким знав його Редл, а отже, директором був цей невідомий чарівник, а не Дамблдор, а сам Гаррі лишався цілком невидимим для людей, що жили п'ятдесят років тому.

Хтось постукав у двері кабінету.

— Заходьте, — ледь чутно мовив старий чарівник.

Зайшов хлопець років шістнадцяти, знявши гостроверхого капелюха. На грудях у нього поблискував сріблистий значок старости. Він був значно вищим від Гаррі, але також мав чорне, як смола, волосся.

— А-а, Редл! — сказав директор.

— Ви хотіли мене бачити, професоре Діліте? — занепокоєно запитав Редл.

— Сідай, — звелів Діпіт. — Я щойно читав твого листа.

— О! — вимовив Редл.

Він сів і міцно стиснув руки.

— Мій любий хлопче, — лагідно мовив Діпіт, — я, мабуть, не зможу дозволити тобі лишитися на літо в школі. Ти ж хочеш, звичайно, поїхати на канікули додому?

— Ні, — відразу заперечив Редл, — я краще побуду в Гоґвортсі, аніж повернуся до цього… до цього…

— Під час канікул ти, здається, живеш у маґлівському притулку для сиріт? — поцікавився Діпіт.

— Так, пане професоре, — відповів, почервонівши, Редл.

— Ти маґлівського роду?

— Я покруч, пане професоре, — пояснив Редл. — Тато — маґл, а мати — чаклунка.

— І вони обоє?..

— Моя мама померла, коли я народився, пане професоре. У притулку мені сказали, що вона тільки встигла дати мені подвійне ім'я: Том — на честь батька, Ярволод — на честь дідуся.

Діпіт співчутливо поклацав язиком.

— Річ у тім, хлопче, — зітхнув він, — що для тебе можна було б зробити виняток, але за теперішніх обставин…

— Пане професоре, ви маєте на увазі всі оці напади? — запитав Редл, а серце Гаррі тьохнуло.

Він підсунувся ближче, щоб нічого не пропустити.

— Саме так, — погодився директор. — Мій любий хлопче, ти повинен розуміти, як безвідповідально з мого боку дати тобі дозвіл залишитися в замку після закінчення семестру, а надто якщо врахувати нещодавню трагедію… смерть тієї бідолашної дівчинки… У притулку тобі буде значно безпечніше. До речі, в Міністерстві магії навіть ідуть розмови про закриття школи. Ми так і не можемо визначити… е-е… джерело цих неприємностей… Редлові очі округлилися:

— Пане професоре, а якби… ту особу впіймали? Якби усе це припинилося?..

— Що ти маєш на увазі? — аж підвівся у кріслі Діпіт, а голос його зірвався. — Редл є, чи тобі щось відомо про ті напади?

— Ні, пане професоре, — швидко відповів Редл. Але Гаррі був певен, що ця відповідь не зовсім щира, бо й він уже якось казав таке саме "ні" професорові Дамблдору.

— Можеш іти, Томе… — Трохи розчарований Діпіт знову вмостився у кріслі.

Редл зісковзнув з крісла і вийшов. Гаррі пішов за ним. Вони спустилися рухомими гвинтовими сходами і опинилися біля кам'яного гаргуйля в темному коридорі. Редл зупинився. Гаррі теж. Гаррі бачив, як Редл щось зосереджено обмірковує. Він кусав губи і морщив чоло.

Тоді, ніби раптом щось вирішивши, кинувся геть. Гаррі безшумно рушив за ним. Вони нікого не зустріли, і тільки у вестибюлі високий чоловік з довгим каштановим волоссям і такою ж бородою покликав Редл а з мармурових сходів.

— Чого ти тут ходиш так пізно, Томе?

Гаррі придивився до чарівника. Це був не хто інший, як молодший на п'ятдесят років Дамблдор.

— Я був у директора, — пояснив Редл.

— Ну, а тепер іди спати, — сказав Дамблдор, пронизавши Редла дуже знайомим Гаррі поглядом. — Зараз краще не тинятися коридорами. Відтоді, як…