– После этого даже Боренькин заусенец не зайдёт в этот быдлячий дом. – І пішла.

Борис попросив поміняти наукового керівника. Зі мною він залишався ввічливим та прохолодним, я розуміла, що зростання з глибою не могло не позначитися на його вдачі, але більше місяця ловила незадоволений погляд та цокання Зойки, котра помічала мокроту на моїй подушці.

У сорок п’ять я ледве не вийшла заміж за чоловіка героїчної професії, що вони так бавили Зойку. У Гери було екзотичне заняття, він був жокеєм.

Зойка, виявляється, його знала, бо вважалася своєю на іподромі, там тусувалися люди, котрим завжди потрібні іноземні цигарки, ікра, репетитори, джинси, золото та хутро, пропозиції взяти участь у записі «голубых огоньков», платівки, вірші Висоцького, автографи самої Любові Орлової, чеки в «Каштан» та запрошення здійснити покупки у Центральному салоні для молодят. Це була ледь не єдина київська точка, де існувала вірогідність купити білі, сріблясті, ніжно-блакитні і навіть бузкові туфлі чи босоніжки.

Не знаю, що він у мені знайшов. Правда, я не почувалася старою, я не відчувала свій зрілий вік, досі смикалася, коли мені говорили «Ви», а на «ти» до мене зверталися лічені люди.

Я не відчувала віку своєї доньки, котра перетворилася на царівну-несміяну, вона оминула вік протестів – хіба можна протестувати із Зойкою? Тому ввійшла у своє п’ятнадцятиріччя така неспішна, пластична, округла зовні, однак така гостра та рвучка, ядюча всередині. Я залишалася наївною та схильною до «залюлёшкивания», мені так хотілося любові, але щоразу мене перегортали, наче дивилися – а що написано на зворотній сторінці? Що вона хоче? Що з нею не так? Що вона зробила зі своїм чоловіком, як запроторила в ув’язнення? Так рвучко перегортали, що рвалося моє серце. І воно зменшувалося, ховалося від підозр людей, котрим я кожного разу легко ввіряла своє життя.

«У тебе личко, як яблучко, – казав він. – Гладке, рожеве, соковите». Він любив нюхати моє волосся, вплітати соломинки, а потім сміявся, коли помічав, що я з цією солом’яною «прикрасою» проходила весь день.

Він також був молодшим за мене, але більше непокоївся за свій вік, ніж за мій, у будь-який час його могли «списати». «Я в конюхи не піду, там моя смерть». Він народився десь під Івано-Франківськом, а одного разу вийшов на змагання вдягнений у вишиванку під жилетом. Це була дідова вишиванка, певно, вона йому допомогла, бо коли він упав із коня, не вбився, лише скалічився, але на собі поставив хрест.

Він просив не пускати мене до шпиталю МВС, де лежав, однак я пробивалася. Носила йому Зойчині бульйони з домашньої кури з Бессарабського ринку (ми не знали кращої турботи та іншого виходжування), навчилася сувати гроші лікарям (мабуть, уперше як слід здивувавши Зойку), годувала його контрабандними товарами, вирушала на зустрічі з різними худорлявими типами у першу аптеку, що навпроти Оперного театру.

Типи виявилися балетними, вони ходили під двома статтями – за мужолозтво і за спекуляцію, саме вони, попри всі небезпеки, діставали мені експериментальні ліки з Індії, що завдяки ним міг ожити ушкоджений хребет Гери. Вони переказували йому вітання, переймалися його станом; він часто допомагав, давав у борг гроші, зводив із потрібними людьми, привозив щось особливе із закордону.

Він зглянувся, став м’якішим, тримав за руку, дозволяв поправляти простирадло, надувати з ним разом кульки, щоб тренувати легені. Він казав мені: «Ти ж моя рідна душа. От як пісня, що співала бабуся, ти маленьким чув її, а тоді ж запам’ятати не міг, а коли час прийшов – співаєш, бо це в крові. Ти та сама пісня з моєї крові». І ми цілували одне одному руки.

До шпиталю прийшов утомлений слідчий, попросив написати пояснювальну, чого Гера вдягнув вишиванку, чи була це пропаганда небезпечних нацистських ідей.

– У тебе є пам’ять роду? – запитав слідчого Герман.

– Я з робочого класу, а не з куркулів і господ, нам цей рід без надобності, – відповів той.

Герман застогнав. Я думаю, що стогнав не так від болю, як від розуміння, наскільки це чужа людина, не здатна відчувати землю, не здатна розуміти важливість традицій, не схильна до гордощів або скорботи, нічим ні до чого не прив’язана.

Гера втомлено прикривав очі:

– Слухайте, ну кому я що маю пояснювати? Тим, хто мене не зрозуміє? Бо не з куркулів і не з господ?

– Я б на твоєму місці щось вигадав, – бубонив своє слідчий. – Моя справа – маленька, а у тебе можуть бути великі неприємності. Про жінку свою подумай, у неї чоловік добряче посидів, не зажуй її щастя.

Гера дійсно про мене думав та дбав, додумався він до того, що заборонив мені приходити і сказав: із нами все закінчено. «Баста! Йди геть! Обридла! Нещасть мені нанесла! Годі!» – кричав він і намагався жбурнути в мене банкою з бульйоном.

Потім хтось із його покровителів домовився, що його оперуватимуть у Москві. Він підбадьорився, попросив, щоб я до нього прийшла, тримав за руку, гладив, називав «горличкою», «яблунечкою» і благав вірити, що все буде добре…