— Далі поїдеш на драконі. Але навіть не намагайся злетіти, бо там будуть люди, — попередив він юнака.

— Гадаю, вони хочуть показати нас в усій красі, — висловила здогад Сапфіра.

— Може, й так, — відповів Ерагон, вилазячи на дракона. — Шкода, що в мене немає меча.

— Зараз він тобі ні до чого, — сказала Сапфіра. — Уяви собі реакцію варденів, коли вони побачать зброю клятвопорушника Морзана.

— Авжеж, — мовив юнак. — Ну то що, вперед?

Двері повільно прочинилися, впускаючи в тунель сонячне сяйво. Від несподіванки Ерагон навіть заплющив очі, а коли отямився, то зрозумів, що вони перебувають усередині вулканічного кратера, чий отвір зяяв високо вгорі.

Стіни вулкана були вкриті мохом, а по краях його отвору висіли величезні бурульки. Дорога, яка лежала перед прибульцями, вела до центру кратера, зникаючи ген біля підніжжя гори. Це було справді фантастичне видовище.

— Подобається? — озвався ззаду Орик. — Жоден вершник не бачив цієї краси вже більше сотні років. Ця велична гора називається Фартхен Дур. Тисячу років тому її відкрив засновник нашого роду, король Корган, риючи тунель у пошуках золота. А на горі було засновано велетенське місто Тронжхейм. Між іншим, його звели з одного тільки мармуру…

«Місто!» — промайнуло в голові у замріяного Ерагона, і він із подивом помітив, що довкола з’юрмився натовп місцевих мешканців, які оточили прибульців. Гноми впереміш із людьми мовчки дивилися на дракона, готові будь-якої миті або дременути, або напасти.

— Що я маю робити, Сапфіро? — ледь вичавив із себе спантеличений хлопець.

— Спробуй посміхнутися чи помахати рукою, — невпевнено запропонував дракон.

Ерагон ледь помітно всміхнувся, повернувшись до натовпу, і в юрбі залунали спочатку несміливі, а потім дедалі гучніші оплески й вітальні вигуки.

— Непогано, — скептично сказав голомозий провідник. — А тепер рушаймо.

Проходячи повз натовп, Сапфіра несподівано витягла шию й жартома пустила з пащеки хмаринку диму. Люди злякано відсахнулись, але, долаючи страх, з новою силою почали вітати чужинців.

— Навіщо це хизування? — роздратовано спитав юнак. Задоволена Сапфіра лише змахнула хвостом.

Трохи перегодом Ерагон помітив, що далеко не вся юрба була їм рада: дехто з гномів, на відміну від усміхнених людей, стояв із похмурим виглядом і навіть відвертався, коли вершник проїздив повз них.

Хай там як, але гарно заховане місто справило на Ерагона неабияке враження. Вардени подбали про захист свого народу, адже через ці стіни годі було пробитися будь-якому війську чи навіть перелетіти драконові. До того ж, сам Тронжхейм був чудово спланований, прикрашений скульптурними ансамблями й настінним різьбленням місцевих майстрів.

За якийсь час важкі ворота з гуркотом відчинились і зникли вгорі, підняті ланцюгами на мамутових бивнях, а мандрівники побачили перед собою величезний прохід заввишки з чотири поверхи, який тягнувся до самісінького центру міста. Перші три поверхи зяяли суцільними арками, крізь які визирав строкато вбраний люд, що висипав подивитись на прибульців. На першому поверсі арки було закрито важкими дверима, а сам прохід тягнувся на цілу милю, закінчуючись грандіозною брамою. Заходячи в неї, Сапфіра картинно вигнула шию й заревіла. Переляканий натовп аж присів, а потім загув від захвату.

Невдовзі мандрівники опинились у великій залі з височезною стелею, яка сягала, певно, вершини гори, і гладкою підлогою, зробленою з сердоліку, на якій було викарбувано зображення молота в обрамленні дванадцяти зірок. «Як на шоломі в Орика», — здивувався Ерагон. На стелі висів велетенський сапфір, що мав різьблення у формі троянди. У сяйві сотень ліхтарів він вигравав якимось дивним світлом. Узагалі ж, Ерагонові здавалось, що Тронжхейм не могли збудувати прості смертні. Велич цього міста-гори затьмарювала всі дива, що їх Ерагон колись бачив у імперії. Навіть велелюдний Урубейн не зміг би змагатися з цим містом щодо багатства, сили й величі.

— Далі підете пішки, — урвав Ерагонові роздуми голомозий проводир.

Юрба одразу ж притихла. Орик забрав у мандрівників коней і подався геть, а юнаки разом із Сапфірою рушили за здорованем. Трохи перегодом вони увійшли до вужчого коридору, й охорона оточила чужинців щільнішим кільцем. Незабаром конвой зупинився перед ошатними дверима, які прочинив голомозий, мовчки пропустивши друзів усередину.

Сторожко озираючись, друзі ввійшли до елегантного двоповерхового кабінету, стіни якого було завішано книжковими полицями. Залізні східці здіймалися до невеличкого балкона з двома стільцями та письмовим столом. Кам’яну підлогу встеляв плетений килим. Господар кабінету сидів за столом у найдальшому закутку.

Він мав шкіру кольору ебенового дерева, лису голову й чорну охайну борідку. За статурою був кремезний — це підкреслювала коротка безрукавка, накинута на гаптовану золотом пурпурову сорочку.

— Ласкаво просимо до Тронжхейма, — поважно сказав він. — Мене звати Аджихад. Будь ласка, сідайте.

Ерагон із Мертагом обережно сіли в крісла, а дракон примостився позаду, охороняючи їх. Ватажок підняв руку й клацнув пальцями, покликавши когось із сусідньої кімнати. Прибульці з подивом витріщились на голомозого чолов’ягу, як дві краплі води схожого на того здорованя, що привів їх сюди.