Але смертоносні стріли ургалів уже вразили ельфів. Стікаючи кров’ю, ті попадали зі своїх скакунів. Ургали кинулись до переможених суперників, та Смерк загорлав: «За нею! Мені потрібна вона!». Потвори, рохкаючи, скорилися наказу.

Коли ельфійка побачила своїх забитих супутників, з її прекрасних вуст злетів розпачливий зойк. Вона хотіла була бігти до них, але потім з прокльонами кинулась до лісу.

Доки ургали продиралися крізь хащі, Смерк виліз на уламок гранітної скелі, що височів над лісом. Звідси було видно все. Раптом він здійняв руку й вигукнув: «Бойтк Істалрі!» — і ліс довкола спалахнув вогнем. Смерк безжально випалював одну ділянку за другою, аж доки вогняна стихія не оточила місце засідки смертельним кільцем. Полум’я над лісом було схоже на розтоплену корону. Задоволений Смерк продовжував уважно слідкувати за вогненним кільцем, не даючи йому згаснути.

І вогонь не вщухав, невблаганно наближаючись до тієї галявини, якою нишпорили ургали. Раптом Смерк почув крики й пронизливий тваринний рев. Крізь хащі він побачив, як троє його підручних упали мертвими. За мить, тікаючи від решти нападників, неподалік промчала ельфійка.

Вона бігла стрімголов просто до кривобокого гранітного уламка, де причаївся Смерк. Приготувавшись, він несподівано підстрибнув угору й вправно приземлився перед утікачкою. Та миттю розвернулася й побігла назад до стежки. Чорна кров ургалів стікала з її меча, забруднюючи торбинку, яку ельфійка не випускала з рук.

Рогаті потвори вискочили з лісу й оточили свою жертву, перекриваючи їй усі шляхи до відступу. Вона з розпачем роззирнулася навсібіч, шукаючи виходу з пастки. А побачивши, що виходу немає, ельфійка з королівською гідністю випросталась, презирливо спостерігаючи за Смерком. Той з піднятою рукою наблизився до полонянки і, тішачись з її безпорадності, наказав: «Схопити її».

Та коли ургали кинулись було вперед, ельфійка швидко розв’язала свою торбинку, вихоПИВШИ з неї великий Сапфіровий камінь. Його гладенька поверхня замерехтіла, віддзеркалюючи світло лісової пожежі. Полонянка здійняла камінь над головою, її уста нечутно шепотіли якесь закляття. У розпачі Смерк вигукнув: «Гарізла!».

З його руки знову з’явилася куля червоного полум’я і, наче та стріла, полетіла в бік ельфійки. Але було вже надто пізно. Смарагдове сяйво на мить освітило нічний ліс, і камінь щез. Цієї ж миті вогняна стріла влучила в ельфійку, і та впала без пам’яті.

Аж завивши від люті, Смерк щосили ввігнав свого меча в найближче дерево. Лезо наполовину ввійшло в стовбур і застрягло, а руків’я дрібно затремтіло на довгому клинку. Раптом зі Смеркової руки зірвалися ще дев’ять блискавок і вразили всіх ургалів. Розлючена істота витягла з дерева свого меча й наблизилась до ельфійки.

Коли та, заламавши свої тонкі руки, звела до неба очі, з її тонких вуст злетіло прокляття на якійсь невідомій мові. І тільки холодні зірки — незворушні потойбічні свідки — мовчки спостерігали за нею. Скривившись від огиди, потвора глянула на розпростерту ельфійку.

Її краса могла зачарувати будь-кого зі смертних, та Смеркові було байдуже. Перш за все він пересвідчився, що камінь справді зник, потім вивів свого коня зі схованки між деревами й прив’язав ельфійку до сідла. Урешті-решт, він сів на коня й подався геть.

Смерк гасив полум’я тільки на своєму шляху, залишаючи решту лісу в обіймах вогню.

Ставши навколішки в прим’ятому очереті, Ерагон пильно придивлявся до слідів. Відбитки ратиць підказували йому, що олені пройшли цими луками десь із півгодини тому. Незабаром вони мали зупинитися на ночівлю. Його ціль, маленька самка, яка помітно накульгувала на ліву передню ногу, ще й досі перебувала в стаді. Парубок навіть дивувався, як вона примудрилася не потрапити в пазурі вовка чи ведмедя.

Високе небо було погожим, у повітрі грався легенький вітерець. Срібляста хмаринка поволі пливла понад горами, які оточували цю місцину з усіх боків. Її краї віддзеркалювали червонясте світло повного місяця, що лежав між двома верхівками гір, наче в колисці, і нагадував про час осінніх жнив. Гірські струмки стрімко збігали з неприступних льодовиків і мерехтливих снігових вершин. Над полониною висів такий густий туман, що мисливець майже не бачив власних ніг.

Ерагону було п’ятнадцять, менш ніж за рік він мусив стати дорослим. Чорні брови відтіняли його темно-карі очі. Парубок увесь час безугавно працював, тож одяг йому геть обшарпався. У піхвах на поясі висів мисливський ніж, а тисовий лук було захищено від туману футляром з оленячої шкіри. За плечима на дерев’яній палиці він ніс торбинку.

Переслідуючи самицю оленя, Ерагон зайшов далеко в Хребет — дике гірське пасмо, що тяглося з півдня на північ Алагезії. Люди часто приносили з цих гір погані чутки, які не віщували нічого доброго. Та незважаючи на це, Ерагон не боявся Хребта — він був чи не єдиним мисливцем з усього Карвахола, котрий насмілився полювати так глибоко між його скелястих круч.

Його похід тривав ось уже третю добу, тож запаси їжі наполовину вичерпалися. Якщо він не дістане цього оленя, то доведеться повертатися додому з порожніми руками. Зовсім швидко розпочнеться зима, його родині потрібне буде м’ясо, а купувати м’ясо в Карвахолі Ерагону було не по кишені.