Ерагон силувано посміхнувся й потис мірошникові руку. Той був непоганою людиною й за інших обставин обов’язково б сподобався парубкові, але зараз ліпше б він узагалі не з’являвся в Карвахолі зі своєю роботою.

— Ну от і добре, — крекнув Демптон. Далі він говорив уже тільки з Рораном, пояснюючи йому, як працює млин.

— Усе готове, — урвав їхню розмову Хорст, показуючи на стіл, де було звалено чималу купу втулок. — Можеш забрати їх, коли вирушатимеш.

Чоловіки потисли один одному руки, і Хорст вийшов з кузні, жестом покликавши за собою Ерагона.

Зацікавлений парубок вийшов надвір. Коваль, схрестивши руки, стояв на ґанку. Не озираючись, Ерагон кивнув головою в бік кузні:

— Що ви про нього думаєте?

— Непоганий чолов’яга. Роранові буде в нього добре, — прогримів Хорст. Потім задумливо струсив металеву стружку з фартуха й поклав свою велетенську руку Ерагонові на плече:

— Ти пригадуєш свою сварку зі Слоуном?

— Якщо ви про гроші за м’ясо, то я, звісно ж, не забув, — відповів Ерагон.

— Та ні, хлопче, я тобі довіряю. Я просто хотів би знати, чи той камінь іще й досі в тебе.

У Ерагона тьохнуло серце. «Чого ні з того ні з сього він про це питає? Невже хтось бачив Сапфіру?» — думав юнак, намагаючись не показувати свого хвилювання, а вголос сказав:

— Так, він у мене. А чому ви питаєте?

— Як повернешся додому, викинь його куди знаєш, — з притиском мовив Хорст. — Учора тут були двоє. Загадкові люди в чорному, озброєні мечами. Мороз ішов по шкірі від одного їхнього вигляду. Вони всіх питали, чи не знаходив хто бува такого каменя, як у тебе. Та вони ще й досі тут. Усе нишпорять і випитують.

Ерагон зблід.

— Звісно, ніхто їм нічого не сказав, бо люди не хочуть зайвих неприємностей. Але я знаю декого, хто міг би тебе виказати, — закінчив Хорст.

Ерагон аж заціпенів від жаху. Вочевидь, той, хто закинув камінь на Хребет, таки вийшов на його слід. Або про Сапфіру дізналась імперія. Навіть не знати, що гірше. «Думай! Думай! — наказав сам собі хлопець. — Яйця вже немає. Знайти його неможливо. Але якщо вони знають про його існування, то можуть знати й про те, що сталося згодом… Можливо, Сапфіра вже зараз у небезпеці! Потрібна вся витримка, щоб не виказати себе». Сяк-так оговтавшись, Ерагон нарешті сказав:

— Дякую, що попередили. А ви часом не знаєте, де ті люди зараз?

Голос юнака ледь помітно тремтів.

— Я попередив тебе зовсім не задля того, щоб ти з ними зустрічався! Мерщій забирайся з Карвахола. Повертайся додому.

— Гаразд, — сказав Ерагон, аби заспокоїти коваля. — Якщо ви гадаєте, що так буде краще…

— Гадаю, — вже м’якше озвався Хорст. — Може, я й дарма гарячкую, але ті чужинці мені дуже не сподобались. Буде краще, коли ти пересидиш удома, доки вони не підуть геть. Я постараюсь зробити так, щоб вони не потрапили на вашу ферму, хоч і не певен, що мені пощастить.

Ерагон з вдячністю глянув на здорованя. Він шкодував, що не може розповісти про Сапфіру.

— Ну то я вже йду, — заквапився парубок. Повернувшись до кузні, він попрощався з Рораном, міцно потиснувши братові руку.

— Хіба ти не побудеш тут бодай ще трішки? — здивувався той.

Ерагон сумно посміхнувся. Братове запитання його зворушило.

— Мені нічого тут робити, ти ж усе одно скоро підеш, — відповів він.

— Ну що ж, гаразд, — розгублено сказав Роран. — Мабуть, тепер ми побачимось аж за кілька місяців.

— Я впевнений, що цей час мине дуже швидко, — відповів Ерагон. — Будь обережний та швидше вертайся додому.

Він обійняв Рорана й вийшов. Хорст усе ще стовбичив на вулиці. Відчуваючи, як той за ним спостерігає, Ерагон удавано рішуче закрокував вулицею — геть з Карвахола. А коли кузня зникла з поля зору, юнак шмигнув за якийсь будинок і крадькома повернувся до села.

Обережно, прислухаючись до найменшого звуку, Ерагон обстежив кожну вулицю. Подумки хлопець шкодував, що залишив свій лук на фермі. Так Ерагон нишпорив по Карвахолу, уникаючи людей, аж поки не став свідком випадкової розмови. Він мав гострий слух, проте ледь розрізняв слова, що долинали з-за рогу одного з будинків.

— Коли це сталося? — сичав вкрадливий голос, наче масло на сковорідці. У ньому вчувалася придушена зміїна злість, від якої волосся на голові ставало дибки. Йому ледь чутно відповіли.

«Та це ж Слоунів голос!» — упізнав юнак м’ясника, подумки пообіцявши при нагоді обов'язково натовкти йому пику.

Раптом озвався третій голос. Він був глибокий і гугнявий, викликаючи в уяві бридку гнилизну, плісняву та інші гидкі речі, про які ліпше не згадувати:

— А ви впевнені? Бо буде дуже прикро, якщо ви помилились. Це було б дуже-дуже… неприємно.