— Добре, паночку!

Вклонилась i пiшла собi.

Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! — промовив до себе, — чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!

Не втерпiв — пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.

— А вечеряти не хочу, — каже пановi. — Я на твої слуги — не то що — i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!

Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, — думаю собi, — нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi — чужа сторона, i душi нема живої…"

Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.

Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.

— А хто се тут? — питаю.

— Я, дiвчино-горличко!

— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!

— То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!

— Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:

— Дiвчино! Дiвчино!

— Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? — загомонiв хтось потиху. — Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!

Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.

— Здоровенька була, дiвчино, — промовила до мене. — Просимо на вечерю, зозулько!

— Спасибi, бабусю!

— То й ходiмо.

— Ось я панiї спитаюся.

— Чого питатись, любко? То ж вечеря!

— Чи звелить iти.

Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:

— То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.

Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:

— Чого сунешся?

— Пустiть, — кажу, — панi, мене повечеряти.

— Iди собi — вечеряй!

Пiшла я за бабусею через двiр у хату.

— Оце привела вам дiвчину, — каже бабуся, вводячи мене в хату.

А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь. ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.

— Просимо до гурту! — привiтали мене i вклонились.

— Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? — каже Назар.

— Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? — питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, — з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.

— А то ж нi? — каже Назар. — Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!

— Хiба поночi! — одмовила йому весело молодичка.

Славна була то жiночка, — звали Катрею: бiлявенька собi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола її вишиванi рукава мають, то коло печi її перстенi блискотять.

— Ну, ну! — каже їй Назар, — коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..

Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.

Назар моргнув на мене.

— Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!

Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.

— А що, пташечко, — питає в мене бабуся, — при молодiй панiї давненько служиш?

— Яка вона гарна! — закинула молодичка.

— Поможеться, що гарна! — гукнув Назар, — коли дивиться так, що аж молоко кисне!

Бабуся зiтхнула важенько:

— Годi тобi, годi, Назаре!

— А наш пан такий звичайний, — заговорила молодичка, — вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.

— Дай йому, боже, i пару таку! — промовила бабуся.