«Можуть зупинити менти… — подумав вахтер. — Хоча такі «шишки» завжди відбрешуться!..» *

В авті у Віри почалася істерика. Холодне важке тіло лежало у неї на колінах. Ярослава та Заріна силоміць влили їй до рота добрячу порцію коньяку.

— По моєму, нам доведеться виносити і її, — сказала Ярослава. — Будь ласка, Віро, заспокойтесь! А то зараз почнеться масове божевілля — а нам ще стільки треба зробити. Тримайтеся.

Коли машина під’їхала до Аліниного будинку, на подвір’ї було порожньо.

— Виходимо так само! — скомандував Вовик.

— Можна, я зачекаю в машині? — ледь чутно прошепотіла Віра, і тоді з напівтемряви на неї блимнули різнобарвні очі Ліліани:

— Хочете лишитися чистенькою? А платні три тисячі баксів вам не гидко отримувати?! Сказано: йдуть всі! І годі! Я теж боюся…

Вони обережно витягнули Аліну з машини, підхопили попід руки і внесли до під’їзду. Біля ліфту і на сходах нікого не було. Діставши ключі з її сумочки, Ярослава відчинила двері.

Через півгодини Вовик розвіз усіх по домівках.

Спочатку завезли Віру, яка сиділа зі збайдужілим виглядом і мріяла лише про одне — скоріше опинитись у ліжку. Вона була геть п’яна… …На сьомому поверсі будинку за номером 67 по вулиці імені Рабіндраната Тагора у комфортабельній ванній кімнаті на змійовику висів труп красивої молодої жінки, що наклала на себе руки, дізнавшись, що чоловік більше не кохає її… *

Віра ледь дісталася свого поверху. Тремтячою рукою почала шукати в сумці ключі й не знаходила їх. У відчаї вона сповзла на брудну підлогу перед своїми дверима, і ридання нарешті прорвалися крізь упродовж цілого дня стиснуте спазмами горло. Вона не почула, як відчинилися двері в квартирі навпроти.

— Ти, що, мале, загубилося? — трохи насмішкувато сказав чоловік і присів поруч із Вірою. — О-о, тут ціле море сліз — втопитися можна!

Він обережно підняв і поставив Віру на ноги.

— Ключ… — ледь змогла вимовити вона.

— Що, зовсім погано? — так само насмішкувато запитав незнайомець.

— Знайдіть, будь ласка, мій ключ… — ледь чутно вимовила Віра, затискаючи рота рукою й відчуваючи, як нудота підступає до горла.

Чоловік швидко зорієнтувався, за мить витрусив з Віриної сумочки ключ і швидко відчинив двері.

Нетвердою ходою, зриваючи з себе одяг і гублячи туфлі, Віра попрямувала до ванної. Коли вона, більш менш свіжа, в рожевому м’якому халаті, вийшла звід ти — на кухні вже кипів чайник, а незнайомець щось ворожив над заварником, вкидаючи туди якусь запашну траву.

— Зараз як рукою зніме! — весело сказав він.

Віра геть забула про свого рятівника.

— Ви хто такий? — суворо запитала вона.

— Ніхто. Ваш сусід.

— Я вас не знаю!

— Мене ніхто не знає. Я живу тут тільки місяць, винаймаю кімнату у Місіс Гадсон.

Почувши знайоме прізвисько, яке могли знати тільки свої, Віра заспокоїлася. «Місіс Гадсон» — так називали її всюдисущу сусідку, стареньку самотню бабцю, яка залюбки виручала стражденних пляшкою доброї самогонки.

— А от я вас, здається, знаю, хоча ненавиджу наше телебачення. Ніколи не думав, що ви живете поруч.

Для нас ви — небожителі. Зараз заварю вам своєї травички — вона мене завжди рятує у таких випадках — та й піду. Ви, мабуть, хочете спати…

— Я не спатиму, — майже викрикнула Віра й несподівано для себе попросила: — Якщо можете, побудьте трохи зі мною. Розкажіть щось… Або просто посидьте мовчки. Тільки не йдіть.

— Гаразд, — зрадів той, — мені вже добряче набридла моя гарна господиня — головним чином, я розважаю тільки її. Як виявилося, вона моя давня шанувальниця, навіть квартирну плату встановила досить помірну.

— А ви хто?

— А ніхто, — знов сказав він. — Так, написав колись роман. Його торік надрукували в досить популярному журналі.

— Як він називається? — без особливої зацікавлености запитала Віра.

— «Роман на замовлення».

— О, так це ви? — Віра згадала цю річ, яку вона прочитала і навіть колись переповіла Альбику. — Дивно, я навіть хотіла розшукати автора. А ось він сам рятує мене серед ночі…

— Ви ніде б мене не знайшли. Тримаюся я «білою вороною» і не дуже цікавлюся літературною тусівкою.

Цей твір — випадковість.

— У житті нічого не буває випадковим, — сказала Віра. — Отже, ви винаймаєте квартиру…

— Так. Квартиру винаймаю. Ніде поки що не працюю. Не одружений. За кордоном не був. Маю двадцять сім років, умовний термін (це п’ять років тому) за, як то кажуть, «політику». Що ж іще? До жодних літературних кіл не належу. Іноді пописую вірші, але це вже коли зовсім погано…