Ми ледь животи не надірвали, коли ця дурепа увійшла в темний кабінет і, як це завжди з нею бувало, схлипнула від жаху. Ще б пак! Світла ми не вмикали, а вона дуже боїться темряви. Лілі навпаки — любить створювати жахливі ситуації. Це у неї в крові. То вона, розумниця, запропонувала зробити ЦЕ саме в редакції — нехай, мовляв, подивляться всі на гарненьке видовище. Адже панянки почали вести свою гру. Але це вже не дурне дитинство, коли одне яблуко або «порнушку» ділять порівну. Як лагідно умовляла Лілі написати ту заяву — «за власним бажанням»!

«Дівчинко, ти втомилася… Тобі треба розслабитися, відпочити…» Ха! «Буде тобі твоя частка!..» Відверто кажучи, я відчула, що ми знову — діти. Ситуація повторювалася:хтось сидить за столом і щось пише під диктовку нашого ватажка, я — за спиною, дивлюся на її ніжну потилицю… І… Остання крапка в заяві справді стала останньою. Як то кажуть, кесареві кесареве — собаці собаче! Вона гадала, що може нас шантажувати! А дзуськи!

Славку мені було трохи шкода. Я по своєму любила її. Бідолашна наша наркоманка не знала, що в ампулі — отрута, хотіла впіймати кайф. От і впіймала… Їй одразу стало добре. Славці усе було байдуже, вона теж нічого не знала. Але, якщо б її притисли та посадовили на «голодний пайок», вона б і матір рідну продала за одну ампулу… Лишатиїї не було жодної можливости.

Добре, що в мене вистачило витримки не зізнатися їй, не відвернути того, що мало статися. Лілі мені б цього не пробачила! Лілі! Знову Лілі! Скрізь — Лілі! Люба подруго, куди ж ти поділася?! Смерти Славки я тобі не пробачу… Хоча я її тільки звільнила. Так, звільнила.

Лети, моя пташечко, на всі чотири… А от на тебе, Лілі, ніяка отрута не діє, як на старого каналізаційного пацюка! Ти сама просякнута отрутою. Це я не врахувала…

Та з «двірничкою» ти усе ж таки, люба, помилилася.

Що вона могла знати про нас? Їй було не до підозр. Але саме її треба було прибрати першою. Та ти чомусь зволікала. Тобі подобалося спостерігати за нею, гратись, як із напівзадушеною мишею. Ти ніколи не думала, що з неї щось вийде, хіба що повія… А от вийшло! І ти казилася. Ти зрозуміла, що те, що тобі купували за гроші й дарували за секс, вона взяла задарма, тільки своєю працею. Ти не знала, що буває й таке… Ти ж усе звикла купувати й продавати… Ти і її спробувала купити. І ні би купила. Але вона все одно залишалася іншою, чужою, «двірничкою»!

Міркуючи й розмовляючи подумки із собою, я нарешті заспокоїлася. Запалила другу цигарку, налила в склянку коньяку. Мені подобалося аналізувати. Я ненавиділа їх усіх, і мені було приємно думати, що тепер залишилася тільки одна. І я доведу справу до кінця.

Коли перші дві вийшли з гри, ми зрозуміли, що треба тиснути на Рінку. Але хто б міг подумати! Тоді ми розбіглися по домівках — відмиватися, і згорток залишився у цієїпай дівчинки! Жах минув не скоро. А через два місяці Рінка переїхала з нашого двору. Потім пороз’їжджалися усі. Ми загубили один одного на багато років. Лише згодом Лілі почала збирати нас під одним дахом. Не дружби вона хотіла — камінців. Так, як і всі. Хіба що крім Славки-наркоманки…

Але ж стоп! Хто ж прикінчив Рінку? Лілі? Певно, що так… Я тоді одразу зрозуміла, що й зі мною Лілі ділитися не збирається… І мені вже стало байдуже до багатства, біс із ним! Я прагнула одного — подивитися, що у цієї стерви всередині! Не вийшло. Значить, гра триває — і я ще візьму своє. Навіть добре, що так вийшло!

Гадаю, Лілі оговтається не скоро. Адже їй зараз, мабуть, не солодко. Я поглянула на клоччя білявого волосся, розсипаного по всій кімнаті, й посміхнулась: уявила, якийвона має вигляд! Я вистежу її і закінчу цю справу. Треба бігти!

Я хутко поправила зачіску, підфарбувала губи і вийшла з квартири. *

— Чоловіків треба вбивати через одного! — любила повторювати Вовикова бабуся.

— І мене? — перелякано питав п’ятирічний онук.

— А ти — моє золотко! Ти — янголятко, ти ніколи не заподієш таких прикрощів, як твій скажений батько, — заспокоювала вона малого й у вихідні дні одягала хлопчика успіднички та сарафанчики з ніжним рожевим мереживом. Коли треба було йти до дитсадка, бабуся діставала з шафи інші речі — ненависні сині шорти, що сковували рухи, грубі сорочки з фланелі, й Вовик пручався, ревів і вимагав зав’язати бантика.

— Сонечко моє, - цілувала його в лобик бабуся. — Зараз треба йти на люди, а ти усе ж таки — хлопчик!

— А раптом мене вб’ють на вулиці? — казав малий, згадуючи бабусин «девіз».

— Не кажи дурниць! — заспокоювала вона. — Тебе не вб’ють, ти ніжне створіння. Тільки не водися з тими бовдурами, що стрибають з ґаражів. Краще приятелюй з дівчатками. Мені буде спокійніше.

Коли Вовику виповнилося сімнадцять, він уперше крадькома заліз до бабиної шафи й витягнув на світ Божий її велетенську білизну. Начепив бюстгалтер на свої худі плечі. Невідоме й приємне відчуття пронизало його. Він довго крутився перед люстром у передпокої, приміряючи бабусині капелюшки, хустки, чоботи та спідниці. Потім тремтячою рукою нафарбував губи рудою старечою помадою. З люстра на нього дивилася зовсім інша істота, схожа на привокзальну повію. «Щось не те… — розмірковував Вовик. — Це не інтеліґентно. Це — сором».