Він не знав, чи довго сидів на гойдалці, коли його роздуми перервали голоси, і він підвів очі. Ліхтарі з сусідніх вуличок кидали імлисте сяйво, достатнє, щоб освітити силуети кількох хлопців, що рухалися парком. Один голосно співав якусь непристойну пісеньку. Інші реготали. М'яко шелестіли шини дорогих спортивних велосипедів, що їх вони котили біля себе.

Гаррі знав, хто це такі. Попереду, безперечно, крокував його двоюрідний братик Дадлі Дурслі. У супроводі своєї вірної зграї він повертався додому.

Дадлі був дебелий, як і завжди, одначе рік суворої дієти і відкриття його нового таланту призвели до серйозних змін статури. Дядько Вернон захоплено розповідав кожному, хто мав охоту слухати, що недавно на першості шкіл південно-східної дільниці Дадлі став чемпіоном з боксу серед юніорів у важкій вазі. Цей, за словами дядька Вернона, "шляхетний вид спорту" зробив Дадлі ще страшнішим, ніж він був у початковій школі, коли Гаррі служив для Дадлі тренувальною грушею. Гаррі тепер анітрохи не боявся двоюрідного брата, однак і досі не вважав, що вміння Дадлі бити дедалі сильніше й дедалі точніше — причина для радості. Сусідські діти боялися Дадлі — навіть більше, ніж "отого Поттера", котрий, як їх застерігали, був невиправним хуліганом і навчався у Центрі святого Брута для патологічно злочинних підлітків.

Гаррі стежив за темними постатями, що чимчикували по траві, і думав, кого це сьогодні вони віддубасили. "Погляньте сюди, — несподівано подумав Гаррі, дивлячись на них. — Ну погляньте... я тут сиджу сам-один... підійдіть..."

Якби Дадлеві дружки його помітили, то неодмінно б накинулись. А що б тоді зробив сам Дадлі? Він не захотів би осоромитися перед своїми і водночас боявся б розсердити Гаррі... смішно було б дивитися, як Дадлі викручується з такої халепи, дражнитися й бачити, що той безсилий відповісти... а якби хтось інший спробував зачепити Гаррі, то він був напоготові — мав при собі чарівну паличку. Нехай тільки спробують... він з радістю вилив би хоч частину свого роздратування на хлопців, які колись отруювали йому життя.

Проте вони не повернулися і не помітили його. Вони були майже біля огорожі. Гаррі стримав раптове бажання гукнути їм услід... нариватися на бійку було необачно... йому не можна вдаватися до чарів... за це можуть вигнати зі школи.

Голоси Дадлевих дружків стихли; вони віддалялися алеєю Магнолій.

"Ось, маєш, Сіріусе, — тупо подумав Гаррі. — Ніякої необачності. Не встряв у халепу. А ти ж чинив якраз навпаки".

Він звівся на ноги й потягся. Тітка Петунія і дядько Вернон вважали, що Дадлі завжди повертається додому вчасно — незважаючи на час. А ось прийти після Дадлі вважалося великим запізненням. Дядько Вернон погрожував замкнути Гаррі в сарайчику, якщо той іще хоч раз прийде додому після Дадлі. Отож і досі сердитий, Гаррі, позіхаючи, рушив до паркових воріт.

Дорога Магнолій, як і Прівіт-драйв, була оточена великими квадратними будинками з рівнесенько підстриженими газонами. Володіли ними великі квадратні господарі, що їздили чистесенькими машинами, такими, як у дядька Вернона. Гаррі більше любив Літл-Вінґін уночі, коли заслонені вікна світилися в темряві барвистими латками, і коли вслід йому не лунало несхвальне бурмотіння тих господарів з приводу його "злочинного" вигляду. Гаррі йшов швидко, тож, подолавши половину алеї Магнолій, наздогнав Дадлеву зграю. Дружки прощалися на розі алеї. Гаррі сховався у затінку великого бузкового куща і причаївся.

— ...верещав як свиня, правда? — сказав Малкольм, і всі зареготали.

— Гарний хук правою, Великий Дад, — похвалив Пірс.

— Завтра в той самий час? — спитав Дадлі.

— У мене вдома, батьків якраз не буде, — відповів Ґордон. — Тоді до зустрічі, — сказав Дадлі.

— Тримайся, Дад!

— Бувай, Великий Дад!

Гаррі зачекав, поки розійдуться всі, а тоді рушив далі. Коли голоси знову стихли, він завернув на алею Магнолій і так наддав ходи, що незабаром наздогнав Дадлі. Той ішов не поспішаючи й мугикав щось собі під ніс.

— Гей, Великий Дад! Дадлі озирнувся.

— А-а, — буркнув він, — це ти.

— Коли це ти став Великим Дадом? — поцікавився Гаррі.

— Заткнися, — огризнувся Дадлі, відвертаючись.

— Класна кличка, — гмикнув Гаррі, намагаючись іти з двоюрідним братом у ногу. — Та для мене ти назавжди залишишся "Маленьким Дідічком".

— Я сказав, ЗАТКНИСЯ! — крикнув Дадлі, а його шинко-подібні долоні стислися в кулаки.

— А що, твої хлопці не знають, як тебе називає мама?

— Замовкни.

— А їй ти не радиш заткнути пельку. Ну, може, тоді "Попульчик" або "Гарнюній Дадасик"? Так можна називати?

Дадлі промовчав. Він насилу стримувався, щоб не лупнути Гаррі.

— То кого ви сьогодні побили? — поцікавився Гаррі вже без посмішки. — Знову якогось десятирічного хлопчика? Я чув, що позавчора перепало Маркові Евансу...

— Він сам напросився, — гаркнув Дадлі.

— Та невже?

— Він мені грубіянив.

— Он як? Може, він сказав, що ти схожий на свиню, яку навчили ходити на задніх ногах? Але ж це не образа, Дад, це правда.