Сергій хитро примружився:

— Так, пане професоре, щодо Персея чи Персеїди?

— О, Арсене! Видиш, а то типу-типу. Молодець, колего! Відразу капканчика помітили.

Сергій ледь усміхнувся і повів далі:

— Персеїда, або Перса — це німфа, океаніда, одна з-поміж трьох тисяч доньок титана Океаніда та його дружини Тефіди, яка була донькою Урана, бога неба, та Геї, богині Землі. За віруваннями давніх греків, батько Персеїди Океанід — це величезний титанічний потік, у який сідають Сонце і зірки і з якого вони знов з’являються. На крайньому заході Океан омиває кордони між світом життя і смерті. Персеїда була дружиною бога сонця Геліоса. У них з Ге…

— Блін, — Арсен не втримався. — Звідки ти то все знаєш? Я також трохи в міфології шарю, але так… Буває ж таке! Я думав ти тіки про небо читаєш, Сергію, а тут… Ха.

— О, колего! Вражаєте! Поважаю, — професор задоволено всміхався. — Багато хто з моїх студентів не може похвалитися такими глибокими знаннями в царині міфології. А тобі, Арсенко, зовсім не завадило б також ті знання підтягнути. Ти ж мандрувати зібрався? Пра’?!

— А що? Я про каньйони, гори та долини знаю багато, як і про столиці держав. Про клімат, про тварин, рослини, які там ростуть. Навіть про будинки. При чім тут казочки?

Ось так, розмовляючи, вони піднялися на другий поверх. Повернули ліворуч, зупинилися перед залізними дверима. Професор вийняв із кишені ключі, відімкнув двері:

— Прошу, панове, заходити, — він пропустив перед собою хлопців і продовжував говорити: — А от і не все так просто, Арсенко! Є ціла наука — топонімія, яка вивчає географічні назви і їх походження. От, скажи, куди б ти хотів поїхати? Хай то буде досить гучне місто.

— Можна в Європі? — перепитав Арсен, зосереджено думаючи.

Професор кивнув головою:

— Можна!

— Добре, хай то буде Мадрид, — погодився невпевнено Арсен.

Вони зайшли в невеличку кімнатку, ледь освітлену тьмяною лампочкою під самою стелею. Стіл під вікном був увесь завалений паперами, зошитами, книгами. Навпроти ще один стіл із трьома стільчиками довкола, бляшанка з-під кави на ньому. Професор устромив у літрове горня кип’ятильник, тоді ввімкнув його в розетку.

— Сідайте, орли. Поки закипить і завариться, можемо добалакати.

Хлопці просто впали на стільці. Арсен спиною до вікна, Сергій біля дверей.

Професор відкрив жерстяну банку, в кімнаті запахло травами — материнкою, чебрецем і ще чимось гірко-солодким. Сергій прочитав напис на банці: «Кава». Але то було ліпше, ніж кава.

— О, хлоп’ята! Який запах! Жменька карпатських гір в одній ложечці, — професор набрав щедро по цілій чайній ложці сухого чаю і кинув у горнята, які дістав із полички, прибитої над столом.

— Ну що? Мадрид, кажеш, — професор усівся навпроти так, щоб добре бачити хлопців. — А що ти знаєш про Мадрид, Арсене?

— Дещо знаю. Столиця Іспанії. Засноване місто у IX столітті. Розташоване в центральній частині Іберійського півострова. Його середня висота над рівнем моря десь шістсот п’ятдесят метрів, і це робить Мадрид найвищою столицею у Європі. Географічні та кліматичні умови стандартні як для Південної височини в Центрально-Іберійському плато. Місто знаходиться в кількох милях під гірського хребта Сьєрра-де-Ґуадаррама і розташоване в басейні річки Тежу. Головною річкою міста є Мансанарес, яка витікає з підніжжя хребта Сьєрра-де-Ґуадаррама та мадридських околиць Монте де-Ель-Пардо і наповнює однойменне водосховище, що в нього також потрапляють води від інших струмків та річок Техада і Маніна. Ну, що ще там… е… — Арсен почухав потилицю і насупив брови. — О, про клімат. Мадрид перебуває в зоні середземноморсько-континентального клімату. Зими в місті холодні, температура падає нижче 4–5 градусів тепла, часто трапляються заморозки, а іноді й снігопади. Літо спекотне, середня температура становить близько 24 градусів за Цельсієм, а максимальна температура іноді перевищує 35 градусів. Усе.

— Молодець, дуже-дуже добре, — похвалив Арсена Олександр Олексійович.

— Ну, ще можу додати таке… — Арсен примружив одне око та скривився, наче силкувався щось пригадати. Сергій знав, що на завершення товариш підготував щось дуже вразливе для професора, — Десь читав, шо іспанці мадридців називають кішками. За легендою, це наймення вони отримали ще в середньовіччі за здатність захоплювати замки, підіймаючись по стінах та скелях голіруч, наче кішки. А ще… Я хочу дуже побачити на власні очі кориду.

— Я вражений. Молодець! — Олександр Олексійович задоволено закивав головою. — Ти добрий син свого батька і достойний внук своєї бабуні.

Арсен задоволено всміхався, а професор продовжував допит, схоже, іспит іще не завершився:

— А чому Мадрид називається Мадридом? Знаєш, друже?

— Е-е-е! Мо’, як і Львів, на честь сина чи внука короля? Е-е-е… Чи як Київ, на честь князя… Ну, точно щось типу того.

Олександр Олексійович задоволено продовжував: