— Я вагітна, — просто як обухом довелося оглушити чоловіка одного вечора. — Ще ніхто не знає, не здогадується.

— Опа, — аж присів він. — І що?

— Нічого. Я знаю, що ти не чекав і не мав такого бажання, але от, сталося. Боялася тобі казати. Тепер кажу. Якщо хочеш, можеш іти, дам тобі розлучення.

— Здуріла? — Чоловік підпер голову рукою й уважно розглядав мене, як метелика під мікроскопом на зоологічному гуртку. Простягнув долоню, торкнувся лоба, наче міряє температуру. Задумливо мовив: — Жару нема. Точно здуріла.

— Ну, ти ж не хотів, — почервоніла я.

На цю фразу він лише плечима знизав.

— Давно?

— Чотири місяці.

— Ага, — сказав він і замовк.

І мовчав цілий вечір, ранок, пішов на роботу мовчки, повернувся мовчки. Усі мої думки, тіло, голос теж мовчали, стиснувшись від тієї тиші до розмірів сірникової коробки — бути непомітною, нечутною. Страшенно хотілося плакати. Чому він мовчить?

— От, знаєш, — раптом його хриплуватий із незвичної мовчанки голос роздер нашу тишу. — Знаєш, що найбільш прикро?

— Що? — винувато дивилася я на нього з-під лоба.

— Що ти мені не довіряєш. Стільки часу мовчала! Нема у тебе совісті!

— Я боялася!

— Ага. Боялася. Ніби я статист. Чи садист якийсь. Чотири місяці мовчить!

— Менше. Я сама пізно дізналася.

— Та яка різниця, скільки? Я останнім дізнаюся ТАКІ новини!

— Не останнім. Ще ніхто не знає. Ні мама, ні сестра, ніхто, тільки Віта. Вона знає, але нікому не каже.

— Віта знає, а чоловік не знає! Зла на тебе не вистачає! — з дитячою образою в голосі буркнув він. Та я вже бачила, буря закінчується, не почавшись. — У лікаря хоч була?

— Ні.

— Точно здуріла, — повторив діагноз коханий, зітхнув, спіймав мене за руку й притягнув в обійми. — Будемо лікувати.

Того вечора ми довго говорили. Так довго, як не говорили останніх років. десять. Планували майбутнє, розставляли подумки меблі у новому, більшому житлі, думали, що робитимемо. Я скорилася. Під аромат кориці з мого серця виповзали гадюки, а напруга останніх місяців розпрямлялася, відпускала, вистрелюючи спокоєм.

А ще через п’ять місяців народився він. Малюк. Наша третя дитина. Маленька радість і велике сонце. Ніжність. Наше Диво. Той, кого ми любимо.

Моя кава швидко закінчилася. Спогади відступили. Я знову опинилася у затишній кав’ярні. Солодкий запах кориці слабшав. Пора йти. Серце ще раз болісно стиснулося, коли я подивилася у спокійне личко сина. Нас чекають наші найкоханіші, найближчі.

Опівночі, сидячи у теплому кріслі з горням щойно завареного чаю перед монітором, я раптом гостро відчула, що зараз дуже хочу обіймів. Так-так, саме обіймів. Не поцілунків, не кохання, а просто теплих рук, які б ніжним колом обвили мої плечі, і я потонула б у тих руках, надійних і сильних. Хоча, здавалося б, нащо вони мені? На вулиці мороз, вітер, сніг, а тут, у моєму кубельці, добре, затишно. Навіть киця зручно вмостилася на моїх колінах.

Але… тебе нема. Ти зараз дуже далеко, напевно, теж думаєш про мене.

Обійми… обійми… Що це таке? Як їх пояснити? Коли дві руки надійно, ніжно, тепло й щиро, наче крильми, охоплюють тебе. А в полоні тих крил хочеться залишитися, там так хороше… Чи гаряче й сильно, із жагою пригортаючи до грудей, чи трепетно та ніжно, як найдорожче у світі, з удячністю та невимовною любов’ю стискаючи за плечі, підтримуючи й заспокоюючи.

Ще маленькою я дуже любила, коли мене брали на руки й притискали до грудей. Та що казати, хіба лише я? Усі хочуть обіймів. І це бажання супроводжує нас усе життя. Ми ж тільки народжуємося — і нас одразу обіймають, закутують, загортають, обгортають, зігріваючи й даючи захист. Так, саме захист, спокій і тепло дарують обійми, й саме цього ми так прагнемо…

— Матусю, обійми мене… — просила я маленькою. І коли відчувала мамині руки на собі, весь світ був хорошим і привітним, а то в обіймах маминих був усесвіт, і я все могла.

Ми часто обнімаємо дітей. Маленьких — більше, старших — менше. Вони ще й пручаються, мовляв, ми вже великі. Куди ви тут зі своїми ніжностями! Удають із себе дорослих і ховаються за зовнішніми колючками, хоча в душі часто, як маленькі кошенята, прагнуть любові, розуміння й… обіймів.

— Обійми мене, коханий, — тонучи в його погляді та відчуваючи жар серця, шепотіла я. От і зараз мені так потрібні твої теплі руки, що міцно й надійно мене огортають… Але тебе нема… Давно нема… Та я чекаю…

— Обійми мене, доню, — просили мамині очі, коли я вкотре приїхала навідати рідних, — мені так добре в твоїх обіймах.

Як вони, старенькі, потребують від нас уваги й турботи.

І хоч би скільки нам було років, прагнемо знову опинитися в тому надійному й теплому кільці рідних рук… Мабуть, не варто шкодувати обіймів, адже руки, наче крила, дані нам для цього. Від них тепло й затишно. І більшого щастя — немає.