Чужинець огледівся навколо, не знаючи, що ж робити далі. Тунель, у якому він стояв, мав ліктів зо п'ять завширшки. Від грубої кам'яної долівки до стелі було ліктів дванадцять-п'ятнадцять. Давні мулярі, які звели ці стіни, припасували кам'яні блоки так щільно, що у шпарину між ними не пролізло б і лезо ножа. Стіни сходилися над головою, утворюючи вигнуте дугою склепіння.

Чоловік рушив уперед, і Арха втратила його з поля зору. Світло згасло. Дівчина вже зібралася покласти ганчір'яну затулу на місце і посунути кам'яну плиту, як раптом із отвору знову пробився промінь світла. Чаклун повернувся до дверей. Мабуть, уже збагнув, що вибратися з Лабіринту набагато складніше, ніж заблукати.

Він знову заговорив.

— Емен, — промовив він тихо, а тоді повторив, уже голосніше: — Емен!

Зарипіли двері на залізних завісах і відлуння загриміло під склепінням тунелю. Арсі здалося, що земля затремтіла під її ногами.

Двері не відчинялися.

Чаклун тихо засміявся, так ніби подумав: "Ну й пошився ж я в дурні!" Відтак він знову окинув поглядом стіни й Арха помітила посмішку на його смаглявому обличчі. Тоді чоловік сів на підлогу, дістав із наплечника окраєць сухого хліба. Попоївши, відкоркував шкіряну баклажку, побовтав нею, але, мабуть, там уже мало що залишилося, бо, так і не напившись, чужинець заткнув флягу. А потому постелив під голову мішок, закутався у плащ і ліг, не випускаючи з рук свого ціпка. Тьмяне сяйво метнулося від палиці вгору і застигло за кілька ліктів від землі, над головою лежачого. Вільну руку чоловік поклав на груди, затиснувши в кулаці якийсь предмет, що висів на ланцюжку в нього на шиї. Чужинець вмостився зручніше, його погляд блукав під стелею. Та ось він зітхнув і заплющив очі. Світло поволі стало тьмяніти, чаклуна зморив сон.

Рука на його грудях розслаблено сповзла додолу, й Арха, яка не зводила із незнайомця очей, побачила оберіг, який він стискав у кулаці, — грубий уламок металу, схожий на півмісяць. Згасли останні відблиски чарівного світла — сплячого огорнула пітьма.

Арха заткнула шматиною дірку в підлозі, пересунула на місце кам'яну плиту і тихо пішла до своєї кімнати. Лежачи в цілковитій темряві, вона дослухалася до виття вітру і перед її очима стояло кришталеве сяйво, яким променилося Підмогилля, м'який вогонь на вершечку палиці, підземні мури і... усміхнене обличчя чужинця.

Наступного дня, впоравшись із повсякденними справами та відпустивши послушниць, яких вона навчала священних танців, Арха дременула до Малого Дому. Затемнивши кімнату, дівчина відкрила потайне вічко і зазирнула у підземелля. Там було темно і тихо. А втім, Арха й не сподівалася, що чужинець досі тупцюватиме під залізними дверима, просто це було єдине відоме їй місце, з якого вона могла заглянути під землю. Але як же тепер віднайти чаклуна, коли він заблукав у Лабіринті?!

Тар вважала (і її припущення збігалося зі спостереженнями Архи), що загальна довжина хідників Лабіринту з усіма поворотами, відгалуженнями, спіралями та глухими закутками сягала двадцяти з лишком миль. І хоча навпростець до найвіддаленішого від Гробниць тунелю було не більше милі, проте у Лабіринті не існувало прямих стежок: тунелі перетиналися, розгалужувалися, закручувалися, звивалися. То була ретельно продумана плутанина ходів, які закінчувалися там, де й починалися, бо Лабіринт не мав ані початку, ні кінця. Цими підземними тунелями можна було ходити вічно — і однаково нікуди не потрапити. Адже, по суті, йти тут було нікуди...

Арха знала напам'ять переходи до багатьох темниць і келій, та все ж навіть вона, вирушаючи вглиб Лабіринту, завжди брала з собою клубочок ниток і розмотувала його за спиною, просуваючись уперед. Адже, пропустивши бодай один поворот чи прохід, вона також могла заблукати. Вибратися із цього підземелля не допомогло б і світло, бо всі ходи тут були схожими, ніби дві краплі води.

Відтак чужинець міг подолати вже не одну милю, але навіть на сорок ліктів не віддалитися від залізних дверей Лабіринту.

Арха побувала і в Тронній Залі, і у храмі Богобратів, і в келії під кухнею. І скрізь, дочекавшись, коли поруч не буде нікого, вона через замасковані отвори намагалася хоч щось розгледіти у безмовній темряві. А коли настала морозна і зоряна ніч, Арха обійшла всі, лише їй одній відомі потаємні схованки, знову і знову вдивляючись у непроглядний морок. Але під землею було порожньо.

І все ж чужинець був там. Він просто мусив там бути, одначе спрага могла убити чаклуна ще до того, як Арха нападе на його слід. Що ж, згодом їй таки доведеться послати Манана в Лабіринт на пошуки мертвого тіла, коли вона переконається, що чарівник помер. Сама думка про це змушувала дівчину аж трястися від люті.

Нічого не знайшовши на Могильному пагорбі, Арха зійшла до храму Богокороля. Вкриті памороззю колони з різьбленими капітелями у зоряному сяйві здавалися білими, немов із слонової кістки. Арха постукала у двері, і невдовзі на порозі з'явилася Косіль.

— Що привело мою повелительку? — холодно і сторожко поцікавилася жриця.

— У Лабіринті ховається чоловік.

Новина заскочила Косіль зненацька: вперше за багато літ сталося щось таке, чого вона геть не сподівалася. Жриця ошелешено кліпала вибалушеними очима. І Арха подумала, що зараз Косіль дуже схожа на Пенте, коли та намагалася її мавпувати. Дівчина мало не пирхнула від сміху, однак уже за мить опанувала себе.