Часом ця думка навіювала дівчині таку тугу, що їй ставало моторошно. У такі хвилини вона розуміла, що мусить з кимсь поділитися своїми переживаннями, бо інакше збожеволіє. Гордість не дозволяла їй бути щирою з ровесницями, а обережність заважала спілкуватися зі старшими жінками. Тож Арха почала розмовляти з Мананом. Її не лякало, що він знатиме про неї зайве. І, зрештою, старий зумів розрадити свою улюбленицю.

— Знаєш, бджілко, — почав Манан, — багато років тому, ще до того, як чотири Карґадські острови об'єдналися у королівство, у наших краях владарював Богокороль, але, окрім нього, було багато інших, менш могутніх королів, королевичів і просто вождів, які постійно сварилися між собою. І от одного разу всі ці правителі вирішили зібратися тут, на Атуані, щоби припинити чвари. Прибули можновладці і з Kapeґo-Ату, і з Атніні, і навіть з Ґур-ат-Ґуру, — одне слово, всі вожді та королі зі своїми слугами та вояками. Владарі хотіли дізнатися, як їм жити далі. А ти звернулася за порадою до Безіменних, танцюючи перед Порожнім Троном. Це було дуже давно... Згодом Жерці-Королі підкорили собі весь Kapero-Ат, а невдовзі їхня влада поширилась і на Атуан. Зрештою, через якихось чотири чи п'ять поколінь Богокоролі стали єдиними володарями всіх чотирьох земель Карґаду. Бачиш, як усе змінилося? Нині Богокороль може сам позбутися неслухняного вождя й одноосібно владнати будь-яку суперечку. Адже він — не лише людина, а й Бог! І тепер йому не конче щоразу радитися з Безіменними...

Дівчина замислилася. Тут, у цьому відлюдному місці, де від сотворіння світу мало що змінилося, плин часу мав другорядне значення. Арха почувалася незатишно, усвідомлюючи, що життя не стоїть на місці, а на зміну давнім звичаям приходять нові порядки.

— Сила Богокороля — мізерна у порівнянні з тими Силами, яким служу я! — насупившись, відповіла Арха.

— Авжеж... Звичайно... Але, любонько, мабуть, все-таки не варто постійно на цьому наголошувати. Будь розсудливішою!

Перехопивши погляд Мананових карих очиць, Арха подумала про Косіль, Верховну Жрицю Богокороля, і зрозуміла, куди хилить голомозий стражник.

— Але ні король, ані його підданці вже давно не приходять поклонятися Гробницям. Сюди взагалі ніхто не приходить.

— Зате Богокороль присилає на Атуан жертовних в'язнів. Отже, він пам'ятає про Гробниці. І про дари для Безіменних також...

— Ха! Які там дари! У храмі Богокороля пахне трояндовою олійкою, там щороку наново фарбують стіни, а вівтар оздоблений щирим золотом! Не порівняти з убозтвом Тронної Зали — дірява стеля, порепані стіни, смердить мишачим послідом... Але Гробниці переживуть і Богокороля з його пишними храмами, і всіх тих, хто владарюватиме після нього. Тронна Зала — то центр усього сущого!

— Так, вона — центр усього сущого.

— А ще в підземеллі Гробниць зберігаються незліченні скарби. Мені про них Тар оповідала. Там стільки різного добра, що вистачило би наповнити хоч десять храмів Богокороля! Адже золото й інші щедрі пожертви стікалися сюди віками... І все це багатство поховане у підземних коморах і скарбницях. Мене ще туди не водили, але я однаково знаю, як виглядають ці таємні сховища. Вони є скрізь — і під Тронною Залою, і в інших закутках Гробниць. Їх з'єднують тунелі Лабіринту — велетенського міста мертвих, у якому повно золота, старовинної зброї та обладунків, а ще більше — порохнявих кісток і років безмовної темряви.

Арха говорила так, ніби перебувала в стані трансу. Манан не зводив із неї очей. І хоча на його обличчі завжди читався боязкий смуток, проте зараз стражник виглядав іще сумнішим, ніж зазвичай.

— Так, — погодився він, — і ти — володарка всього цього. Мертвих кісток і безмовної темряви...

— Але поки що мені показали тільки те, що знаходиться на поверхні. Я й досі не знаю дороги до підземних скарбниць, хоча іноді мені натякають про їхнє існування. Годі вже поводитися зі мною, як з дитиною! Я хочу нарешті побачити свої володіння!

— Ти справді ще надто юна, — хрипко промовив Манан. —Але хтозна, може, вони бояться ще чогось... Так чи інакше, а Гробниці належать тобі. І кожен смертний у твоєму храмі мусить уважати, щоб не розгнівати Безіменних.

Арха мовчала, хоч її обличчя пашіло від збудження. Манан знову показав їй життя з несподіваного боку. Тар і Косіль завжди видавалися такими грізними — дівчина й не уявляла, що вони можуть чогось боятися! І все ж Манан мав рацію: жриці з острахом ставилися до сил, яким служила вона, Арха, й намагались уникати володінь пітьми, щоб не потрапити у пащу Безіменних...

Зараз, крокуючи стрімкою звивистою стежкою до Тронної Зали, дівчина знову пригадала пам'ятну розмову з Мананом і збадьорилася духом. Байдуже, що їй судилося побачити у храмі — Арха все одно не злякається і знатиме, що потрібно робити.

Косіль дріботіла позаду, пояснюючи:

— Одним із обов'язків моєї повелительки є принесення в жертву в'язнів, злочинців шляхетного походження, які скоїли блюзнірство або зрадили ясновельможного Богокороля.

— Або зневажили Безіменних, — уточнила Арха.

— Воістину так. Утім, доки Поглинута не дійде повноліття, їй не слід мати справу зі смертю. Але ти вже доросла, а в Кайданній темниці скніють в'язні, яких прислав Богокороль із Авабата...

— Я й не знала, що в'язні вже тут. Чому мені не сказали?

— Їх привозять уночі, потай від стороннього ока — такий-от звичай... До темниці веде потайний тунель. Ми потрапимо до нього, звернувши на цю стежку під стіною.

Вони рушили вздовж високого кам'яного муру, що тягнувся за Тронною Залою, оперізуючи Гробниці. Стіну вимурували з просто-таки велетенських брил — найменші камені були завбільшки з людину, а деякі валуни навіть не вдавалось охопити поглядом. Брили були щільно припасовані одна до одної. Щоправда, подекуди в мурі зяяли чималі діри, під якими лежали купи дрібної жорстви. Минало століття за століттям, з року в рік спеку літнього полудня змінювали морозні зимові ночі — певна річ, камінь не міг вічно протистояти руйнівному впливу часу та довкілля...