Невидимець якийсь час розважався тим, що трощив вікна в заїзді “Карета й коні”, а потім пожбурив вуличний ліхтар у вікно вітальні містера Грогрема. Мабуть, таки він же обірвав телеграфний дріт біля котеджу Гігінса на Едердінсько-му шляху. Після того, завдяки своїм особливим можливостям, він зник для тамтешніх людей, і відтоді в Айпінзі його більше не бачили й не чули. Він зник назавжди.

Але минуло мало не дві години, перш ніж хто наважився вийти на безлюдну айпінзьку вулицю.

Вже западали сутінки, і айпінгці почали полохливо позирати на руїни свого невдалого свята. У цей час за буковим гайком на шляху до Брембльгерста чвалав низенький, огрядний чоловічок в убогому циліндрі. Він ніс три книги, перев’язані якоюсь еластичною стрічкою, і пакунок у синій скатертині. На його багряному обличчі відбивався вираз жаху та втоми, і він, здавалося, страшенно поспішав. Супроводив його чийсь, не його власний, голос, і сердега щоразу корчився від дотику невидимих рук.

— Якщо ти знову спробуєш втекти, — сказав Голос, — якщо ти ще раз насмілишся…

— О Боже! — зітхнув містер Марвел. — Всі мої плечі в синцях.

— …то, слово честі, я тебе вб’ю, — закінчив Голос.

— Та я ж і не пробував тікати, — запевняв Марвел, мало не плачучи. — їй-богу, ні. Я просто не знав про той клятий поворот. Як у біса я міг про нього знати? А ви мені завдали такого прочухана.

— Дістанеться ще більше, коли не будеш слухати, — пообіцяв Голос, і містер Марвел ураз замовк. Він надув щоки, а очі його красномовно свідчили про глибокий розпач.

— Досить того, що ці несусвітні дурні довідались про мій секрет, а тут ще й ти дременув з моїми книжками. їхнє Щастя, що порозбігались та поховались. А то б… Ніхто не знав, що я невидимий. А тепер що мені робити?

— А мені що робити? — пробурмотів Марвел.

— Тепер усе відомо. Газети ще ширше роздзвонять. Усі кинуться мене шукати. Кожне буде насторожі…

Голос вибухнув прокльонами й замовк. Розпука на обличчі містера Марвела стала ще глибша, і він поплентав зовсім повільно.

— Ну, йди, йди! — звелів Голос.

Марвелове обличчя поміж червонястих плям посіріло.

— Та не розгуби книг, бовдуре! — гостро сказав Голос. — Я хочу, щоб ти мені допоміг. Щоправда, знаряддя з тебе поганеньке, але нічого не вдієш…

— З мене — жалюгідне знаряддя, — поправив Марвел.

— Правду кажеш.

— Гірше навряд чи змогли б ви знайти, — сказав Марвел. — Я слабосилий, — додав він, помовчавши. — Я зовсім слабосилий, — повторив він.

— Справді?

– І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав. Але, їй-богу, на превелику силу.

— Ну?

— Для таких штук мені бракує сил і духу.

— Нічого, духу я тобі додам.

— Краще вже не треба. Я, бачите, не хотів би попсувати ваші плани… Але, може… А раптом я злякаюсь абощо…

— Гляди-но мені, спробуй лише, — зі спокійною твердістю мовив Голос.

— Краще вже вмерти… — сказав Марвел. — І це ж несправедливо… ви повинні згодитись. Маю ж я право…

— Марш! — наказав Голос.

Містер Марвел прискорив ходу, і якийсь час вони йшли мовчки.

— Страшенно важко! — сказав містер Марвел.

Ці слова не справили на Невидимця ніякого враження. Тоді Марвел спробував удатись до інших заходів.

– І що я матиму за це? — спитав він страшенно ображеним тоном.

— Заткни пельку, — з несподіваною силою гаркнув Голос. — Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобі казатимуть. І все робитимеш як слід. Ти хоч і дурень, ніде правди діти, але робитимеш, як тобі звелять.

— Кажу ж вам, сер, я — непідходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так і є.

— Якщо ти не замовкнеш, я знову почну викручувати тобі руку, — сказав Невидимець. — Мені треба поміркувати, не заважай.

Незабаром між деревами блиснули дві жовті плями, і в сутінках замаячіла квадратна дзвіниця сільської церкви.

— Я триматиму руку в тебе на плечі, поки ми будемо йти цим селом, — сказав Голос. — Іди прямо й не пробуй робити дурниць. Бо буде гірше.

— Я знаю, — зітхнув містер Марвел. — Все це я добре знаю.

Жалюгідна постать у старомодному циліндрі пройшла з своєю ношею по сільській вулиці повз освітлені вікна і зникла у вечірніх сутінках.