Семирiчне дiвча терпляче давало менi можливiсть здогадатися. Ми мовчки дивилися одна на одну.

– Без скоринки, – сказала вона. – Хлiба не спечеш без скоринки.

…Довго не могла заснути. Згадалися часи, коли Олег був байдужий до алкоголю. Вiн колись не пив взагалi. Навiть коли хлопцi-однокурсники пiд’юджували, лише вiджартовувався, горiлки до рота не брав, хоч веселився не менше вiд них. Одного разу розповiв менi про винайдений ним принцип сполучених посудин: коли поруч п’янiють iншi, у того, хто не п’є, теж виникає стан сп’янiння. Штучного. Якщо дихнути в трубочку або здати кров на аналiз, вони засвiдчать, що людина не твереза. Я тодi вiрила в усi його байки. А згодом почала навiть правду сприймати за брехню.

Наскiльки неможливо було Олега вмовити випити за компанiю, настiльки неможливо стало згодом зупинити. Вiн швидко наздогнав тих, якi пили помалу, але щодня. I впевнено їх обiйшов, опинившись далеко попереду в змаганнях з «лiтрболу», як сам казав. Поступово горiлка витиснула всi його сильнi риси – вiдвертiсть, упевненiсть у собi, потребу в розвитку. Оковита виявилась ревнивою спiвмешканкою, їй потрiбен вiн був увесь, без залишку… Я програла змагання iз нею.

Або Олег не захотiв бути переможцем.

…Встала рано, кiлька хвилин по восьмiй. Почула за вiкном дзвiнкi звуки сокири та й вийшла на двiр iз думкою: рано встаю i добре висипаюсь. На ґанку завмерла…

У променях сонця сипалося з дерев сухе напiвпрозоре листя, летiло навскiс, нiби лапатий жовтий снiг. Розвiшану на мотузцi бiлизну – простирадла, пiдковдри, наволочки – розгойдувало й напинало вiтром. Прищiпки були не пластмасовi, а дерев’янi, сiрi вiд багаторiчного перебування пiд сонцем та дощами. Майже такими ж давніми, як висока рогачка-патик, вiдполiрована руками до блиску, вона пiдпирала мотузку посерединi. Бiлизна трiпотiла вiтрилами, театральною завiсою вiдкривала й закривала щербатий паркан з понищеними верхiвками штахетника. На кожну дощечку настромлено лiтровi слоїки. Довгий ряд чисто вимитих банок губився пiд гiлками яблунi. Панi Оля казала вчора, що закручуватиме опеньки на зиму – видно, розпочала пiдготовку. Хто рано встає, тому Бог дає.

Марiя йшла назустрiч із порожньою мискою. В усiх, крiм мене, ранок був у розпалi.

Я пiдiйшла до бiлизни на мотузку, понюхала напiвсухе простирадло. Пахло свiжим кавуном і дитинством.

Марiя розреготалася, запитально кивнувши менi: що, мовляв, робиш?

– Яка рiзниця! – я не спiшила вiдходити вiд бiлизни. – Яка то велетенська рiзниця… мiж бiлизною, висушеною в електричнiй сушарцi, як у мене в Пiтерi, i тою, яку продув наскрiзь свiжий вiтер…

Смiх Марiї щирий та заразний. Почуєш – починаєш усмiхатися без причини. Що я такого сказала?

Марiйчин Петро, оголений по пояс, рубав дрова без напруги, немов бавлячись. Сухе дерево розлiталося на цурпалки весело i дзвiнко.

– Чого це ти зранку за сокиру вхопився? – привiталась я.

– Обiцяв до роботи наколоти, – Петро пiдхопив ковбанець, прилаштував на колодi й одним впевненим ударом із вiдтяжкою розколов на чотири полiна. – Мiй дiдо казав колись: не роби зi свого писка холєви. Ляпнув вчора не подумавши, тепер хiба хочу – мушу…

Найгарнiше мiсце на чоловiчому тiлi, доступне сторонньому погляду – навскiснi м’язи збоку тулуба. Коли руки й спина в напруженому русi – очей не вiдвести.

Жiночi спини iншi. У жiнок найпривабливiше вiдкрите мiсце – видовжена ледь помiтна впадинка збоку над колiном, акуратна рисочка вздовж стегна, наочне втiлення витонченостi та довершеностi.

Я нiколи не бачила свого чоловiка за важкою фiзичною роботою. А може, правдива причина розчарування в шлюбi ховалася в цiй втраченiй можливостi – бачити те, як твiй чоловiк, мужчина, самець, рубає дрова, гемблює дошки, цвях у стiну забиває, вiдкриваючи жiночому погляду досконалий рельєф на спинi…

– Не рухайте тут нiчого! – почулося з хати. – Уже до школи спiзнюєтеся. Бiгом звiдси!

Я встигла побачити в дитячих руках свою коробку з флосами та щiтку для язика. Вони розглядали незрозумiлi забавки у ваннiй кiмнатцi, хихочучи та видираючи одна в одної з рук. Ми ще встигли пореготати над моєю короткою iмпровiзованою виставою – показала їм пантомiму про чищення зубiв. Ванна, до речi, лише так називалася. Митися тут було незручно, i це єдине, що менi на третiй день уже почало дошкуляти…

На пiвдня засiли з Марiєю за старовинним ткацьким верстатом, за яким ще її бабуся працювала. Вiд тривалого багаторiчного тупцювання майстринi пiдлога перед верстатом була витерта до заглиблень. Марiя показала, як дiє давня конструкція, – килимова дорiжка трохи виросла пiд її вправними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи заняття в iнститутi декоративно-ужиткового мистецтва, проте в мене погано виходило.

Показала менi свої роботи – я очам не повiрила. Близько двох десяткiв гобеленiв, кожен з яких – маленький шедевр.