Гревський майдан уже й тоді справляв зловісне враження, що виникає від жахливих спогадів, зв'язаних з цим майданом, і вигляду похмурої ратуші Домініка Бокадора, спорудженої на місці «Будинку з колонами». Слід сказати, що постійна шибениця й ганебний стовп, або, як тоді казали, «правосуддя й драбина», поставлені поряд, серед майдану, особливо примушували відвертати очі від цього фатального місця, де вмирало стільки людей, повних сил і життя, де через п'ятдесят років по тому народилася «гарячка Сен-Вальє» — ця хвороба страху перед ешафотом, найпотворні-ша з усіх хвороб, оскільки вона походить не від бога, а від людей.

Втішно думати — зауважимо мимохідь — що кара на смерть, атрибути якої ще триста років тому своїми залізними колесами, кам'яними шибеницями, усіма своїми вмурованими в брук знаряддями для тортур захаращували Гревський майдан, майдан Ринку, майдан Дофіна, перехрестя Трауар, Свинячий ринок, цей відразливий Монфокон, заставу Сержантів, Котячий майдан, ворота Сен-Дені, Шампо, ворота Боде, ворота Сен-Жак, не беручи до уваги безлічі шибениць, споруджених єпископами, прево, капітулами, абатами, пріорами, які мали право чинити суд; не рахуючи страт злочинців, яких топили в Сені за рішенням суду — втішно думати, що сьогодні ця стародавня володарка феодального суспільства, поступово втративши весь свій обладунок, усю пишноту мук, свою каральну вигадку і фантазію, свої тортури, для яких кожні п'ять років перероблялося шкіряне ложе у Великому Шатле, нині майже зникла з наших законів і наших міст, цькована з кодексу в кодекс, гнана з місця на місце, і володіє у нашім величезнім Парижі лише одним збезчещеним куточком — Грев-ським майданом, однією мізерною гільйотиною, боязкою, стривоженою, соромливою, яка, завдавши свій удар, швидко зникає, немов боїться, що її схоплять на місці злочину.

Поки П'єр Гренгуар прийшов на Гревський майдан, він зовсім змерз. Щоб не попасти у штовханину на мосту Міняйл і не бачити полотнищ Жеана Фурбо, він пішов через міст Мельників; але по дорозі колеса єпископських млинів забризкали його болотом, і поетів благенький одяг весь змок. До того ж йому здавалося, що після провалу його мораліте він ще більше замерз. Саме через це він і поспішив до святкового вогнища, яке яскраво палахкотіло серед майдану. Але великий натовп тісним колом оточував вогонь.

— Кляті парижани! — промовив Гренгуар сам до себе, бо, як справжній драматург, він був схильний до монологів. — Бач, тепер вони заступають вогонь, а мені так треба хоч трохи тепла. Мої черевики промокли, та ще оці прокляті млини вилили на мене потоки своїх сліз. Чортів паризький єпископ із своїми млинами! Цікаво мені знати, навіщо єпископові млини? Чи не думає він змінити сан єпископа на професію мірошника? Якщо йому для цього бракує лише моїх прокльонів, то я клену його самого, і його собор, і його млини. Ану спробуємо, чи не розступляться ці зіваки. І взагалі, що вони там роблять? Вони гріються. Гарна розвага! Вони дивляться, як палає сотня в'язок хмизу. Гарне видовище!

Придивившись краще, він помітив, що біля королівського вогнища натовп створив значно ширше коло, ніж треба для того, щоб грітися, і що зібралися ці люди не тільки тому, що тут палала сотня в'язок хмизу.

На широкому, вільному просторі між натовпом і вогнищем танцювала молода дівчина.

Гренгуар, цей філософ-скептик, цей іронічний поет, був настільки зачарований сліпучим видінням, що в першу хвилину не міг зрозуміти, хто ця дівчина, — людська істота, фея чи ангел.

Вона була невисока, а здавалася високою, настільки зграбною була її тонка постать. Вона була смуглява, та легко було догадатися, що при денному світлі її шкіра повинна мати чудовий золотавий полиск, як у ан-далузок та римлянок. Маленька ніжка теж була як у андалузки: так легко ступала вона у своєму гарненькому черевичку. Дівчина танцювала, кружляла, пурхала на старому перському килимі, недбало кинутому їй під ноги. І щоразу, коли її сяюче личко оберталось до вас, її великі чорні очі спалахували блискавицею.

Усі погляди були прикуті до неї, усі роти роззявлені. Вона танцювала під рокіт баскійського тамбурина, який її округлі дівочі руки підносили над головою. Тоненька, жвава, немов оса, у своєму золотистому корсажі, барвистій сукні, що надималася від швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими ніжками, що мелькали з-під спідниці, чорним волоссям, сяючими очима — вона, здавалося, була неземною істотою.

«Дивовижно, — подумав Гренгуар. — Це саламандра, це німфа, це богиня, це вакханка з гори Менад!»

Цієї миті одна коса «саламандри» розплелася, і мідна монета, що була до неї прив'язана, покотилася по землі.

— Е ні,— сказав поет, — вона циганка. Міраж розвіявся.

Дівчина знову почала танцювати. Вона підняла із землі дві шпаги, притулила вістрями до чола і заходилася обертати їх в одному напрямі, сама кружляючи в протилежному. Справді, це була звичайнісінька циганка. Та хоч яким великим було розчарування Гренгуара, картина не втратила для нього своєї принади й чарівності. Яскраво-червоне світло святкового вогнища осявало дівчину, мерехтіло на обличчях людей, на смуглявому чолі танцюристки і кидало блідий відблиск, змішаний з коливанням людських тіней, в глиб майдану, на старовинний чорний, потрісканий фасад «Будинку з колонами» — з одного боку та на розпростерті кам'яні рамена шибениці — з другого.

Серед тисяч освітлених полум'ям вогнища облич було одне, на якому ще більше, ніж на інших, відбивалося захоплення танцівницею. Це було суворе, замкнуте й похмуре обличчя якогось чоловіка. Невідомий, одяг якого не можна було розглядіти за натовпом, мав з вигляду не більше тридцяти п'яти років, а проте був уже лисий. Тільки на скронях у нього лишилося кілька пасом рідкого і вже сивіючого волосся; його високе й широке чоло почало вкриватися зморшками, але в запалих очах виблискували молодечий запал, жадоба життя, глибока пристрасть. Він не зводив очей з циганки, і поки шістнадцятирічна дівчина безтурботно танцювала й пурхала, викликаючи захоплення натовпу, його обличчя ставало дедалі похмуріше. Час від часу посмішка і зітхання зустрічались на його устах, але посмішка була ще більш гірка, ніж зітхання.