— Я гадаю, що це відкриття може хвилину почекати, — сказав капітан Джон Блек.

— Цілком можливо, сер, що перед нами явище, яке дасть перший незаперечний доказ існування бога.

— На Землі є багато людей, які щиро вірять в бога навіть без такого доказу.

— Я сам належу до таких людей, сер. Але, безумовно, це місто не могло виникнути без божественного втручання. Це той штрих, який надає правдоподібності всій картині. І зараз мене сповнюють такі почуття, що я просто не знаю, сміятися мені чи плакати.

— В такому разі почекайте і з тим і з другим, поки ми довідаємося, що це за штука!

— Що за штука? — запально втрутився Ластіг.

— Ніяка це не штука, капітане! Просто хороше, тихе, зелене місто, дуже схоже на те старосвітське містечко, в якому я народився. Мені воно, правду кажучи, подобається.

— Коли ви народилися, Ластігу?

— В дев’ятсот п’ятдесятому, сер.

— А ви, Гінкстоне?

— В дев’ятсот п’ятдесят п’ятому. В Гріннелі, штат Айова. І це місто здається мені зовсім рідним.

— Послухайте-но, Гінкстоне і Ластігу. Я міг би бути вашим батьком. Адже я народився в 1920 році в Іллінойсі, проте, дякуючи богові та науці, яка за останні п’ятдесят років навчилася омолоджувати деяких стариганів, опинився з вами, молодими, на Марсі. Втоми в моєму тілі не більше, ніж у вашому, зате у мене далеко більше обережності. Це місто має такий мирний, спокійний вигляд, воно таке схоже на Грін-Блаф у штаті Іллінойс, що мені аж страшно. Воно занадто схоже на Грін-Блаф. — Капітан обернувся до радиста. — Зв’яжіться по радіо з Землею. Повідомте лише, що ми приземлилися, і все. А докладний рапорт, скажіть, ми надішлемо завтра.

— Слухаю, сер.

Капітан Блек притулився обличчям до ілюмінатора. Ніхто не сказав би, що це обличчя належить не сорокарічному чоловікові, а вісімдесятирічному дідові.

— Ось що ми зробимо, Ластігу. Ви, я і Гінкстон підемо в місто. Всі інші залишаються в ракеті. Коли з нами щось трапиться, вони принаймні помстяться за нас. Краще хай гинуть троє, ніж увесь екіпаж. До того ж вони зможуть попередити наступну ракету. На різдво вилітає, здається, ракета каштана Уайльдера. Якщо місцеві жителі вороже поставляться до нас, наступну ракету треба буде як слід озброїти.

— Та ми теж непогано озброєні. Ми взяли з собою цілий арсенал.

— Накажіть людям стати біля гармат. Ластіг і Гінкстон, за мною. Усі троє пішли у нижній відсік, до зовнішнього люка.

Надворі стояв чудовий весняний день. На квітучій яблуні щебетала якась пташка. Коли вітер колихнув зелені віти, на землю посипався дощ білих пелюсток, і повітря сповнилося ніжними пахощами. Десь у місті хтось грав на піаніно. Приємна лагідна музика звучала то голосніше, то зовсім затихала. Капітан одразу впізнав мелодію пісні “Прекрасна мрійниця”. Ще десь рипів старий грамофон. Гаррі Лодер співав “Блукаючи в сутінках”.

Троє землян стояли біля корабля. Вони на повні груди ковтали ріденьке повітря, а коли нарешті рушили, то пішли повільно — щоб не втомитися.

На грамофоні перемінили пластинку:

Ластіг затремтів, мов у пропасниці. Дрож пройняв і Семюела Гінкстона.

Безхмарне небо дихало спокоєм. Десь поряд у тінявому ярку дзюркотів струмок. Чути було, як дорогою поторохкотів віз.

— Слухайте, сер, — порушив мовчанку Семюел Гінк-стон. — Мабуть, це правда, що польоти ракет на Марс мали місце ще перед першою світовою війною!

— Ні.

— А як ви інакше поясните, що тут є оці будинки, залізні олені, піаніно, музика? — питав Гінкстон, беручи для переконливості капітана за лікоть і зазираючи йому в лице. — Чи не могло статися, що десь року дев’ятсот п’ятого люди, які ненавиділи війну, таємно домовилися з ученими, збудували ракету та й переселилися на Марс?

— Ні, ні, Гінкстоне.

— Чому ж ні? Тодішній світ дуже відрізнявся од нашого. Таку експедицію можна було спорядити потай, тоді зробити це було значно легше, ніж тепер.

— Ні, вони не могли збудувати таємно від усіх таку складну річ, як ракета.

— Люди тут обжилися і, цілком природно, спорудили собі будинки, подібні до тих, у яких вони жили на Землі. Адже вони привезли з собою і земну культуру.

— І вони жили на Марсі всі оці довгі роки? — запитав капітан.

— Так, жили в мирі й спокої. Можливо, вони здійснили кілька польотів, щоб одразу можна було заселити ціле містечко, а потім перестали літати, боячись, щоб на Землі не дізналися про їхню таємницю. Ось чому містечко має такий старосвітський вигляд. Проте не знаю, як ви. а я не помітив жодної речі, яка була б зроблена після 1927 року. А може, сер, ракетні подорожі відбувалися значно раніше, ніж ми думаємо? Чого доброго, вони розпочалися кілька століть тому в якійсь глухій частині земної кулі, і про них знала тільки жменька людей, які перелетіли на Марс, а потім протягом століть час від часу навідувалися на Землю.