Кукса на вахту з'явився похмурий.

— Яка тебе муха вкусила? — поцікавивсь я, залишаючи ходову рубку.

— Не муха, голубе, а крокодил у сукні. На, полюбуйся! — і він кинув на планшир містка, об який я стомлено зіперся, цілий стос радіограм.

«МІЙ КОТИКУ МІЙ КОТЯ МІЙ КОТЬКА, — прочитав я. — СУМУЮ ПЛАЧУ ЗА ТОБОЮ ГІРКО».

Ясно. Послання було — подібне Кукса вже показував — від Моніки.

Пробіг очима ще кілька папірців. Не хотілося більше зазирати в чужу душу, я повернув бланки Сашкові.

— Нічого жахливого не бачу.

— Нічого? А оце! — і Кукса тицьнув пальцем в одну з радіограм.

«ТИ КОТИКУ СНИВСЯ МЕНІ ВСЕНЬКУ НІЧ КРАПКА НІБИ Я ТЕБЕ ДОГАНЯЛА І НЕ МОГЛА ДОГНАТИ ДВІ КРАПКИ ПРОКИНУЛАСЬ ПОМ'ЯТА КОМА НЕНАЧЕ ПО МЕНІ ПРОЇХАВ ТРАКТОР ЗНАК ОКЛИКУ НЕХАЙ ТЕБЕ БЕРЕЖЕ МІЙ ТАЛІСМАН КОМА ТОБТО ЗАЯЧИЙ ХВІСТ

МОНІКА».

— Ну, не дурна дівчина? — палав гнівом Кукса. — Так ганьбити мене перед товаришами. Я вже і те й се, вмовляв, закликав до стриманості — ніщо не помагає. Порадь, да Гама, — ти ж у нас мудрий! — як її вгомонити.

— А ти цього хочеш?

— Та так собі… Взагалі — хочу! — зізнався він.

— Тоді напиши, що рейс скоротили і ми незабаром повернемось — вона й перестане засипати тебе своїми «котями» й «котьками».

— Це — ідея! — зрадів Сашко. — Дякую щиро.

Поки штурман щось вимірював на карті, Кукса подався в радіорубку.

— Куди це твій друг так прудко побіг? — запитав Юрко Ступа, принісши нам останнє показання ехолота.

— Водички попити, — злукавив я, — Спрага мучить.

Сашко скоро й вернувся.

— Все о'кей! — підморгнув значливо.

Ось вона, та крайність! — подумав я. Уважні до нас — нам не подобається. Але ж і байдужість не краще — вона гнітить і непокоїть.

І я згадав Наташу… Ех, Наталко-полтавко, ну що я тобі поганого зробив, що ти на жодну з моїх радіограм не відповідаєш? Сама знаєш, як тяжко в морі очікувати вістей. Тож не мовчи, злюко, відгукнись!

Мені страшенно захотілося з нею поговорити.

День за днем в океані, далеко від рідного берега — не зчувсь, як переповнився журбою. Ворухнулося в мені доведене до крайності відчуття, що кожна мить, прожита на чужині, — безцільна й гірка, а час, загальмований і уповільнений, не плине — повзе, мов черепаха.

Особисто я щоразу жду не діждуся, коли сонце, виткнувшись із моря, нарешті перейде небокруг і, згасаючи, знову шубовсне у воду.

Та й взагалі, сам собі я незрозумілий. Ну, хіба не дивно? Дорожу не сьогоднішнім, а тим, що було. Безкінечно гортаю в думках сторінки минулого.

Пам'ять моя — мов екран локатора: все до дрібниць відбиває… Ось село над ставками. В поле між осокорів виривається гінка дорога. Левади. Косогір.

Там колись малим я пас корів. Мати, бувало, кличе вечеряти. А з димарів над хатою та понад городами в'ється, зливаючись із степовим присмерком, гіркуватий, пропахлий вишняками дим. Одна лиш згадка про це солодкою мукою ятрить серце.

Там, у тиші степів, споглядаючи, як ген на видноколі мчать хмарини, я часто мріяв про диво-кораблі, про вітрила, що понесуть мене далеко-далеко над спіненими хвилями.

Море… Воно уявлялося прекрасним.

А потім була перша зустріч з ним. Душу мою сповило ласкою, напоїло приворотним зіллям.

Руді, заіржавілі троси, вичовгана сотнями підошов палуба; полускані, биті штормами борти… Працюєш, стараєшся, доглядаючи й леліючи корабель, потім гульк: наступного дня те саме — боцман наказує підмітати палуби, оббивати іржу, суричити й фарбувати. Кінця-краю немає роботі.

А все ж я твердо переконаний: море нас завжди чекає. Звичайно, не білоручок — трударів, бо кораблям без нас аж ніяк не обійтися.

Зустрівшись та як слід познайомившись із морем, я одначе не розчарувався й не відступив од нього.

…Згадався перший рейс, плавання до полінезійських архіпелагів, вахти під подувом пасату, просто неба, коли щогли, здавалося, торкаються зір — такі ті зорі низькі та пишні. Мелодія розгойданих вітром снастей, ритм хвиль, міднодзвонний голос ринди, що відлічує вахтові години. І вдари мого невситного, відкритого життю серця. Усе злилося воєдино: море — в мені, і я в кожній його краплині.

Свинар Мотовило — цур йому! — таки слушно зауважив, що навіть катастрофа, в якій ми опинилися, плаваючи на «Буревіснику», не посварила мене з морем.

Ну, а як же інакше — хтось же та повинен долати і бурі, й ці загадкові, незвідані глибини.

І я морячу. І хоч рейси не прогулянка й не відпочинок — щасливий. Це ж ми, а отже і я, кинули виклик Нептунові… Ненажерливий, злий дідуган! Він постійно вимагає жертв: щороку на морі гинуть десятки тисяч людей. Хто з нас на черзі, невідомо. Та ми й не думаємо про це.