Під натиском незаперечних аргументів Альфред здався… А магнітна буря над Заячою горою ще більше все заплутала, остаточно збивши науковців з пантелику.

Інші кораблі експедиції вирушили — одні на північ, до континентального шельфу (може, там натраплять на Гондвану), решта — в бік Африки, а «Садко» й «Кашалот» від Заячої гори звернули на північний захід.

Догорав ще один тропічний день — палахкотливий огонь розлився повінню.

Ми стояли замріяно — Кім, Данило, я — на прогулянковій палубі під тентом. Акванавти розповідали, як вони вперше спускалися — було це в Чорному морі — під воду. Про банку Корону, хоч як я їх просив, говорити не хотіли: відмовчувались і згадували неохоче.

Легкий вітерець, не піднімаючи хвиль, морщив воду.

Острови з'явилися несподівано. Спочатку в далині заклубочилося щось розпливчате й тьмяне — ніби то було графічне зображення дна: западини — гори… знову западини, що їх мережить самописець ехолота. Потім із тьмяного хаосу над водою вирізьбились окремі дерева: стрілчаті віяла високих пальм, ажурне плетиво ще вищих казуаринів.

Так зорові відкривався океанський архіпелаг. Точніше — це була невелика група розташованих трохи на південь від екватора острівців. Один із них, крайній зі сходу, повз який ми проходили, звався Носі Мазава.

Уже пізніше довідалися: мовою мальгашів, населення тамтешнього архіпелагу, це означало: Світлий острів. Але, з незалежних од тубільців причин, він із світлого перетворився на мертвий, тобто на маті. І тому носив подвійну назву: Носі Мазава або ж Носі Маті, що значить — Мертвий острів.

Окань, відіспавшись після недавнього запаморочення, піднявся на палубу. Він був блідий і йшов похитуючись, перевальцем. Бідний Васько! — пожалів я. А він, довідавшись од хлопців-акванавтів, як зветься той острів, продекламував:

Носі Мазава,

Мазава Носі,

Ходять тубільці

По острову босі…

Вислухавши Василя, акванавти розвеселилися.

— Біда! Віршування серед юних така ж пошесть, як грип. От тільки ліків од цього захворювання не знайдено.

— А що, — поцікавивсь я, — не відомий збудник?

— Ні, збудник відомий, — докинув. Кім. — Бентежне серце, повнота почуттів. І це — чудово! Так тримати, Васильку, аж до старості! — похвалив він молодого поета. — Відточуй слова, одвівай полову, залишай найдорідніші зерна, і, може трапитись, станеш знаменитим, як Дмитерко.

— А біограф напише: «Замолоду йому доводилося чистити гальюни», — втрутився в розмову я.

— До речі, поете, — зауважив Кім, — ти неправильно поставив слово «Носі» під риму.

— Чого?

— Наголос у ньому — на останньому складі.

— Ах ти ж, нещастя! — забідкався Окань, силкуючись — і все невлад — переінакшити вірш. — Слухай сюди, — мовив він, — а може, так:

Ходять тубільці

По острову

Носі Ма…

— Гаразд, докінчиш потім, — порадив Данило. — Краще глянь, яка навкруг краса. Тобі це, співцеві моря, корисно.

Океан, осяяний призахідним сонцем, палав. Рівномірні ряди пологих з округлими схилами хвиль тяглися аж до горизонту. Стику, де зустрічається небо з водою, хоч як ми вдивлялися, помітити не могли… Хвилі, хвилі, хвилі. З океанського плеса непомітно переходили вони вгору, кучерявлячись хмарами по високій, розпеченій до червоного небесній бані.

І ці острови, які так примарно виткнулися з океану, й подув легкокрилого, п'янкого й голублячого пасату; сухий шелест збуреної форштевнем води, що здавалося: хтось зопалу, розгорнувши сувій, шматує шовк; і нерозгадана земля Гондвани, десь там, у безмовних глибинах океану, — все було таке таємниче, майже нереальне.

Дельфіни, не відстаючи ні на мить, з самого ранку супроводжували наше судно. Невеликими табунцями йшли вони обабіч «Садка» — то поринаючи у хвилі, то знову, високо зметнувшись темно-сірими торпедами, описували довгасті дуги в повітрі.

Біля Заячої гори до них приєдналися і ці двоє, справжні еквілібристи, які трималися осторонь від решти дельфінячої зграї.

Вони були невтомні. Випереджаючи корабель, робили довкруг розлогі витки, і райдуги бризок, підняті ними, спалахували над водою.

Віражі ставали дедалі сміливіші й карколомніші — дельфіни так розхоробрились, що майже впритул підпливали до «Садка», і ненароком здалося: глузують, зиркаючи на нас своїми насмішкуватими очима.

— А що я тобі казав? — звернувся до товариша Кім. — У квадраті «X», коли блюдце наближалося до «Оріона», двоє схожих на цих дельфінів заглядали до мене в ілюмінатор. І, віриш, я перехопив їхній осмислений погляд — тварини потішалися з нашої неповороткості. Так, вони були наділені людським розумом і, на мою думку, добре видресированими пущені в океан. Ким і з якою метою — не зрозуміло.