Кетрін ніколи не була властива природна посидючість чи особлива старанність. Але хоч якими були ці вади в минулому, її мати не могла не помітити, що тепер вони стали яскраво вираженими. Кетрін не могла просидіти спокійно або ж робити якусь справу й десяти хвилин поспіль — вона безперестанку гуляла по саду, нібито їй весь час хотілося рухатись, і, здавалося, вона навіть віддає перевагу ходінню по дому над сидінням у вітальні. Однак ще більше ця зміна була помітна в тому, що Кетрін зовсім втратила життєрадісність. У блуканнях і бездії її колишні звички виглядали ніби яскравішими. Проте її мовчазність і смуток, навпаки, зовсім не відповідали тому, що було властиво їй раніше.

Протягом перших двох днів місіс Морланд спостерігала за всім цим, не відреагувавши навіть натяком. Та коли після триденного відпочинку Кетрін не стала веселішою, не почала робити щось корисне для дому й не зацікавилась шиттям, мати не змогла більше втриматися від м’якого докору:

— Кетрін, люба моя, боюся, ти стаєш надто вже вишуканою леді. Якби бідолашному Річарду було ні на кого покластися, окрім тебе, не знаю, коли були б готові його шийні хустки. Бат посів у твоїй голові надто багато місця. Усьому свій час — і балам, і виставам, і праці. Ти достатньо довго розважалась. Пора братися до діла.

Кетрін одразу ж взялася за шиття, сказавши зі смутком, що «Бат у її голові… посідає не так уже й багато місця».

— Отже, ти занадто мучиш себе через генерала Тілні. Це безглуздо з твого боку. Ставлю десять проти одного, що ти більше ніколи його не побачиш. Нема чого засмучуватись через дрібниці. — Помовчавши трохи, вона додала: — Сподіваюся, Кетрін, ти не розлюбила свій дім через те, що він не такий пишний, як Нортенґер? Якщо це сталося, поїздка пішла тобі на шкоду. Хоч би де ти була, завжди слід радіти тому місцю, де ти перебуваєш, особливо власній домівці — адже тут доведеться провести більшу частину життя. Мені не дуже сподобалося, коли за сніданком ти так багато розповідала про французькі булки, які печуть у Нортенґері.

— Ні, на хліб я ніколи не звертаю уваги. Мені все одно, що я їм.

— У нас нагорі в одній книжці є дуже розумне есе про молодих дівчат, на яких погано впливають великосвітські знайомства, здається, вона називається «Дзеркало». Колись я пошукаю для тебе це есе — тобі буде корисно його прочитати, я впевнена.

Кетрін нічого не відповіла і, стараючись поводитися добре, заглибилася в шиття. Але вона й сама не помітила, як за кілька хвилин знову поринула в задуму й неспокій і під дією туги стала соватися на стільці більше, ніж працювати голкою. Місіс Морланд спостерігала за цим поверненням хвороби і її розвитком, і, вирішивши, що відсутній і розчарований погляд дочки є неспростовним доказом того, що вона перебуває в полоні невдоволеності, у якому мати бачила причину її смутку, вона поквапливо вийшла з кімнати, щоб взяти згадану книжку і, не гаючи часу, заходитися лікувати страшну недугу. Щоб знайти те, що вона шукала, їй потрібен був певний час, а потім їй довелося затриматися через інші сімейні справи, тож вона змогла лише через чверть години повернутися з томом, на який покладала такі великі надії. Через гамір, що його вона створювала своєю метушнею, вона не розчула, як у її відсутність прибув відвідувач. І, коли увійшла до кімнати, першим, кого вона там побачила, був зовсім незнайомий їй молодий джентльмен. Гість одразу ж шанобливо підвівся, зніяковіла дочка відрекомендовала його як «містера Генрі Тілні», а він делікатно вибачився за своє вторгнення, визнавши, що після того, що сталося в Нортенґері, він не має права сподіватися на сердечний прийом у Фуллертоні, і пояснив свій візит прагненням переконатися в тому, що міс Морланд доїхала без пригод. Він звернувся не до упередженого судді й не до обуреного серця. Далека від того, щоб покладати провину батька на дітей, місіс Морланд до останніх ставилася добре, і, задоволена враженням від його зовнішності, зустріла містера Тілні з простою й щирою привітністю, подякувавши за увагу до її дочки, запевнивши, що в її домі друзям її дітей завжди раді, і попросивши жодним словом більше не згадувати про минуле.

Містер Тілні не був схильний сперечатися з нею з такого прикрого приводу, бо, хоча й відчував велике полегшення, що було викликане несподіваною люб’язністю, цієї миті був, проте, неспроможний продовжувати розмову на ту саму тему. Отже, мовчки повернувшись на своє місце, він протягом декількох хвилин вельми ввічливо відповідав місіс Морланд на звичайні репліки про стан доріг і погоду. Тим часом Кетрін — збуджена, схвильована, щаслива й тріумфуюча Кетрін — не сказала ані слова. Але її розпашіле обличчя й променисті сяючі очі переконали матір, що цей благотворний візит полегшив душу Кетрін, бодай на якийсь час, і тому вона залюбки відклала перший том «Дзеркала» до іншого дня.

Розраховуючи на сприяння містера Морланда, який підбадьорив би гостя й допоміг би йому вибрати тему для бесіди, і з усією серйозністю співчуваючи збентеженості молодого джентльмена, причиною якого була поведінка його батька, місіс Морланд майже одразу ж попросила одного зі своїх дітей покликати її чоловіка. Але містера Морланда, на жаль, не було вдома. А без його підтримки після того, як спливло п’ятнадцять хвилин, їй було вже нічого сказати одне одному. Помовчавши зо дві хвилини, Генрі, уперше в присутності місіс Морланд, повернувся до Кетрін і з раптовою бадьорістю спитав її, чи містер і місіс Аллен у Фуллертоні. Зрозумівши сутність її багатослівної відповіді, яку можна було б висловити одним коротким словом, він негайно оголосив про свій намір віддати їм свою шану, і спитав її, червоніючи, чи не може вона зробити ласку й показати йому дорогу до їхнього дому.

— Дім видно з цього вікна, сер! — повідомила Сара, за що джентльмен вдячно вклонився, а мати невдоволено поглянула за невміння тримати язик за зубами.

Як справедливо гадала місіс Морланд, справжнім приводом для візиту містера Тілні до їхніх шановних сусідів було бажання пояснити Кетрін поведінку свого батька, а для цього йому, певно, було необхідно залишитись з нею наодинці, і, отже, Кетрін неодмінно треба піти з ним. Вони вийшли з дому, і, як з’ясувалося, місіс Морланд не зовсім помилилась у своїх здогадах щодо його намірів. Певне пояснення вчинків батька Генрі й справді мав намір дати. Але найпершою його метою було дати пояснення щодо себе, і, ще до того, як вони дісталися будинку Алленів, він так докладно це зробив, що не залишив, на думку Кетрін, нічого для інших подібних пояснень у найближчому майбутньому. Запевнивши її у своїй прихильності, він спитав, чи може вона відповісти йому взаємністю, хоча вони обоє, — мабуть, однаковою мірою, — уже були переконані, що її серце цілком належить йому. Бо, попри те, що Генрі відчував тепер до неї щиру прихильність, — хоч він усвідомлював усі її прекрасні риси й захоплювався ними, а також по-справжньому цінував її товариство, — я зобов’язана зізнатися, що його кохання народилося всього лише з почуття вдячності, або, іншими словами, його впевненість у її небайдужості до нього була єдиною причиною, яка примусила його серйозно до неї придивитися. Така обставина, зізнаюся, є цілком незвичайною в романах і страшенно принизливою для гордості героїні. Але якщо вона є незвичайною в повсякденному житті, нехай мені неподільно належить принаймні честь відкриття цього породження нестримної уяви.

Дуже короткий візит до місіс Аллен, під час якого Генрі розмірковував плутано й недоладно, а Кетрін, заглиблена в споглядання свого невимовного щастя, майже не розтулила рота, змінився для них радощами нового t'ete-^a-t'ete. І, перш ніж йому довелося закінчитися, Кетрін дістала змогу дізнатися, якою мірою вибір сина був схвалений його батьком. Повернувшись із Вудстона два дні тому, Генрі був зустрінутий біля абатства нетерплячим генералом, який поквапливо й дратівливо повідомив його про від’їзд міс Морланд і поставив синові вимогу, щоб той викинув її з голови.