Ця книжка - виключно чоловіча п'єса з використанням характерної військової риторики, написана відомим українським співаком Андрієм Кузьменком (Кузьми), лідером групи "Скрябін". Книга "Я, Паштєт і Армія" - розповідь про армійського друга Кузьми Паштєта (Сергія Павлова), який потрапив в армію із-за проблем з деканом в університеті, де Сергій був кандидатом біологічних наук. Книга проникнута армійськими буднями та гумором, який піднімає настрій кожному.Ця брошурка, бо книжкою назвати її я не ризикну, не має жодної художньої цінності. В ній зібрані дуже звичайні оповідання про дуже звичайного хлопця, яким я був і є. Тому, якщо маєш кілька годин вільного часу, і настрій, щоб позубоскалити на тему примітиву армійських буднів, ти - наш клієнт. Не шукай в ній високих ідей, завуальованих в написаному між стрічками.Жити треба так, щоб було з чого поржати! Так і живу!
Старий покоцаний тролейбус громихав по ранковому Петрозаводську, і водій відчував себе господарем цього безлюдного сонного міста. Морозні порожні вулиці ковтали його рогату машину та несли її в невідоме, як несе по трубах какашку, яка поняття не має — де, врешті-решт, винирне. Шофер з гидливим виразом обличчя курив першу ранкову сигаретку. Його чудо-машина тарахкотіла на кожній ямці, ніби велика посудна шафа, а він дивився на світ через широкий телевізор вікна та уявляв себе Колумбом, який пронизає океанські простори в надії відкрити тут, посеред спального району, якусь там Індію чи Мальдіви.
Я сидів на холодній сідушці, бо нічия дупа не встигла розігріти її до мене. Тролейбус віз водія кудись в романтичне незвідане, а мене, сука, — у військкомат. Мені завжди везло на паранормальні явища, і цього разу я потрапив у число щасливців, яких загребли в армію прямо з інституту. Водій так задумався над своїм відповідальним ділом — відкрити для людства новий шмат суші серед облуплених «хрущовок» — що забув стати на зупинці, і я прочалапав по холодному мокрому асфальту зайвий кілометр. Потім я буду вдячний йому за цей останній кілометр ВОЛІ. Але тепер я плівся вулицею, тягнув величезну сумку, напхану всяким не потрібним мотлохом, який поклали мені мама з татком, віддаючи сина напрокат державі на два роки, за сім рублів на місяць.
Насправді, вони боялися більше, ніж я. Я не боявся взагалі, бо проводи у стінах нашої общаги йшли другий тиждень, і часто в воєнкомат зранку їхали ті персонажі, на яких там не чекали. В Афганістані йшла війна, і ніхто не знав — куди кого пошлють. Мене ж гризла тільки проблема холоду. Бо я ненавиджу холод. Але знаю чувачка, який його любить. Це — Хасан, картавий татарський долбограй із зачіскою, як стара кроляча шапка, який жив і вчився зі мною на першому курсі універа. Татарин за національністю та придурок по гороскопу, він завжди витворяв нелогічні та глибоко антигуманні вчинки.
Так, повертаючися з блядок, він запізнився в гуртожиток, і змусив двох бомжів, які спали біля батареї на вокзалі, принести звідкись довжелезну металічну драбину та приставити її до підвіконника на четвертому поверсі. Хасан зайшов по ній в кімнату пішки, як Лєнін на броньовичок, підігрітий якоюсь гидотою, що смерділа на квартал навколо, як згоріле зчеплення. Приглушений вокал замерзлого татарського ідіота змусив тоді мене голого відкрити настіж вікно й повіддирати клейкі смужки, які свого часу ми ліпили довго та нудно, щоб на вулицю не втікало тепло. Назавтра бригада пожежників, у кількості восьми кремезних чоловіків, знайшла свою викрадену драбину, але не змогла її підняти. Сам Хасан зачудовано дивився на них із вікна нашої кімнати, струшував попіл у склянку з чаєм, у якій чомусь плавали дві мої шкарпетки, та обговорював можливість падіння драбини їм на голови…
Я вперся у ворота воєнкомату та останній раз глянув на світ за своїми плечима. Боже, який же він красивий! Ти починаєш розуміти багато елементарних речей тільки в армії. І хоча б для того треба туди потрапити — аби навчитись цінувати те, на що ми не звертаємо увагу на гражданці. Наприклад, повагу. З першого дня армії ти дорівнюєш нулю, і саме від нього починаєш піднімати свою ціну в очах оточуючих тебе персонажів.
— Прізивнік, бля-на. Ка мнє бєггом марш! — таким голосом могла кричати людина, що потрапила під бетономішалку.
— Я, шо лі? — знизав я плечима та подивився на крикуна — прапорщика, який виглядав так, ніби був в армії довше, ніж існувала сама армія. Навіть на відстані було видно, як його вуса, пожовтілі від тонн нікотину, настовбурчувалися при кожному слові. Мене знудило від раптової думки, що прапор мусить кожен день облизувати ту страшну жовту волосню. Цікаво, яка флора і фауна може там мешкати?
— Шо лі — у тьоті Олі! Ти, засранєц, ка мнє, бєггам! — знову верескнув він, і мені не залишалося нічого іншого, як підскоком пораненої в сраку антилопи погнати до нього.
— Брасай сумку, нах, і пашол убірать лістья, понял, нах? — то було моє перше бойове завдання. Захист Батьківщини треба було почати з граблями в руках. Я покрутив головою в пошуках місця, куди кинути свої речі, але дістав від прапора підзатильник. І був би заробив ще смачний копняк під сраку, якби не моє спортивно-волейбольне минуле. Крутнувши попою, як моделька на подіумі, я вивернувся з-під блискучої подачі, гідної старіка Бехкема, кинув кудись торбу і погнав за інструментом.
— Вот так, нах! — почув я задоволене за спиною.
За будинком воєнкомата стояла стара стодола, в якій сидів зашмуляний старшина-сверхсрочник, і ліниво спостерігав за тим, як облізлий пес наярює кола, намагаючись зловити зубами свій хвіст.
— Мєня паслалі лістья убірать, — звернувся я до старшини.
— А я прі чьом? Убірай, нах, — видно було, що старшина косить під прапора і повторює його методику спілкування.
— Так, граблі дайтє, — попросив я.
— З граблямі каждий смагьот, а ти так папробуй, — сказав він і заржав жовтозубою либою здохлої нутрії.