І все ж таки справжнє життя процвіло тільки під залізною рукою молодого князя Яреми. Починалася його держава зразу за Чигирином, а закінчувалася – гей! – аж біля Конотопа і Ромен. Та не лише воно становило княжі багатства, бо, починаючи від воєводства Сандомирського, князь володів землею у воєводствах Волинському, Руському та Київському; одначе придніпровська вотчина була наймиліша путивльському звитяжцю.

Татарин довго вичікував біля Орла, біля Ворскли, принюхуючись, наче вовк, перш ніж одважитися погнати коня на північ; низові в сварку не заходили, місцеві лихі ватаги вступили на княжу службу. Дикий і розбійний люд, який споконвіку годувався насильством і грабунком, опинившись у шорах, займав тепер порубіжні «паланки» і, залігши по рубежах краю, мов сторожовий пес, показував ворогам зуби.

І все розквітло, і забуяло життя. Слідами давніх шляхів було прокладено дороги; річки приборкано греблями, насипаними невільником-татарином або низовим козаком, спійманим на розбійній справі. Там, де колись вітер дико гуляв ночами у заростях очерету та вили вовки і втопленики, тепер погуркували млини. Понад чотириста водяних, не беручи до уваги всюди, де можна, поставлених вітряків, змелювали хліб тільки в самому Задніпров’ї. Сорок тисяч оброчних вносили оброк до княжої казни, у лісах з’явилися пасіки, по рубежах виникали все нові села, хутори, слободи. У степах бік у бік з дикими табунами паслися величезні стада домашньої худоби і коней. Неозорий одноманітний вигляд степів і лісів олюднився димами хат, золотими верхами церков і костьолів – пустеля перетворилася на край, цілком заселений.

Отож пан Скшетуський, маючи по дорозі надійні привали, весело й непоспіхом ніби по своїй землі їхав. Щойно почався січень сорок восьмого року, але дивна рідкісна зима зовсім нічим себе не виявляла. У повітрі пахло весною, земля світилася калюжами талої води, поля вкриті були врунами, а сонце опівдні припікало так, що по дорозі кожухи парили спину, мовби влітку.

Загін намісника числом збільшився, бо в Чигирині приєдналося до нього волоське посольство, що в особі пана Розвана Урсу господар направляв у Лубни. Посольство супроводжував ескорт – більше десятка каралашів і челядь на возах. Іще їхав із намісником уже знайомий нам пан Лонгинус Підбийп’ятка герба Зірвиглавець, який при боці мав довгого свого меча, а для слугування – декілька душ двірні.

Сонце, чудова погода і запахи близької весни наповнювали серця радістю; намісник же перебував у доброму гуморі ще й тому, що повертався з тривалої подорожі під княжий дах, який був і його дахом, повертався, успішно впоравшись із справою, а значить, і впевнений у лагідному прийомі.

Але для радощів були у нього й інші причини.

Окрім милості князя, котрого намісник любив усією душею, чекали його в Лубнах якісь солодкі наче мед очі.

Належали очі Анусі Борзобагатій-Красенській, придворній дівиці княгині Гризельди, найзнадливішій дівчині в усьому фрауциммері, страшенній кокетці, по якій у Лубнах сохли всі, а вона ні по кому. У княгині Гризельди був суворий порядок, а вимоги до вихованості нечувані, та це, одначе, не завадило молоді обмінюватися палкими поглядами і зітхати. Ось і пан Скшетуський, як і решта, посилав зітхання цим чорним очам, а коли випадало залишатися самому на своїй квартирі, брався за лютню і наспівував:

або ж:

Вважаючись, одначе, людиною безжурною, та ще при тому й вояком, який любить свою справу, він не брав занадто близько до серця, що Ануся дарує усмішки свої, крім нього, і панові Биховцю із волоської корогви, і панові Вурцелю, гармашеві, і панові Володийовському, драгунові, і навіть панові Барановському з гусарів, хоча останній був вельми сивуватим і, через розбите самопальною кулею піднебіння, шепелявив. Наш намісник уже якось бився на шаблях із паном Володийовським через Анусю, однак якщо випадало подовгу засиджуватися в Лубнах і не ходити на татар, то і з Анусею поряд він нудьгував, а коли доводилося виступати, то виступав охоче, без жалю і туги сердечної.

Зате й повертався він завжди з радістю. Ось і тепер, прямуючи після вдалого завершення справ із Криму, він весело наспівував і гарячив коня, їдучи поряд із паном Лонгинусом, який тюпав на величезній ліфляндській кобилі, як завжди, в глибокому сумі. Посольські вози, каралаші та ескорт лишилися далеко позаду.

– Його милість посол лежить на возі, як колода, і весь час спить, – заговорив намісник. – Чудес мені нарозповідав про свою Волощину, через те і втомився! Я ж слухав не без цікавості. Нічого не скажеш! Країна багата, клімат чудовий, золота, вина, солодощів і худоби доволі. Я от і подумав, що князь наш, від Могилянки народжений, має стільки ж прав на господарський трон, як усі інші; а прав тих князь Михайло, до речі, добивався. Не в новину нашим воєводам волоська земля. Били вони там уже і турків, і татар, і самих волохів, і семиградських…

– Одначе люди з тих країв м’якші наших будуть, про що мені й пан Заглоба в Чигирині розповідав, – одказав литвин. – А коли б не повірив я йому, так у книгах богослужебних знову ж таки підтвердження є.

– У богослужебних?

– У мене є така, я можу вашій милості показати; я з нею не розлучаюся.

Тут розстебнув він тороку біля луки і, діставши маленьку, ретельно оправлену в телячу шкіру книжечку, спершу побожно поцілував її, а потім, перегорнувши з півтора десятка сторінок, сказав:

– Читайте, добродію.

Пан Скшетуський почав:

– «Під заступництво твоє звертаємося, Пресвята Богородице…» Де ж тут стоїть про волохів? Що ви, добродію, говорите? Це ж антифон!

– Читайте, ваша милість, читайте.

– «Щоби достойні ми були обітувань Христових. Амінь».

– Ну а далі питання…

Скшетуський прочитав:

– «Питання: Чого кавалерія волоська зветься легкою? Відповідь: Того, що легко втікає. Амінь». Гм! Вірно! Одначе в книзі вашій дивне вельми матерій змішування.