— Трошки болить бік, — сказала вона найбезтурботнішим тоном, ніби про щось не варте уваги, — не знаю, з якої причини. Шкіра припухла і почервоніла, тільки й усього. Не турбуйтеся, це дрібниці,— додала вона самовіддано: адже ж вся верхня частина лівої ноги горіла в неї наче у вогні.

— Ні, ви скажіть точніше, — наполягав Микола Петрович. — Ви, мабуть, забилися під час падіння?

Ван Лун вирішив втрутитися:

— Вважаю, не те, Миколо Петровичу, — сказав він. — Тоді був би, скажу, синець або ушиб. Гадаю, це інше. Галю вкусив кліщ, пам’ятаєте? Може, він був отруйний. Тепер отрута від укусу розійшлася по нозі. Яка ваша думка?

Не відповідаючи йому, Риндін перевів погляд на Сокола.

— А як у вас, Вадиме? — спитав він. — Адже ж вас також укусив кліщ. Як ви себе почуваєте? Чи є симптоми, схожі з тим, що відбувається з Галею?

— Ні, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл. — Нічого схожого. Спочатку місце укусу свербіло. А тепер я й думати про це кинув. Тут щось інше, мені здається.

— Ви помиляєтесь, — серйозно звернувся Микола Петрович до Ван Луна, який, вагаючись, розвів руками. — Кліщ тут ні до чого. Дивно, в чому ж тоді справа? Галю, — звернувся він до дівчини, — ідіть-но сюди. Молоді люди, ви можете зайнятися чимось, поки ми з Галею побесідуємо. Зрозуміло? Прошу вас пройти до навігаторської рубки, наприклад, і зачинити за собою двері. Поділитися там враженнями про ваші пригоди. А ми з Галею займемося тут однією справою.

Коли Сокіл і Ван Лун вийшли, Риндін лагідно, проте наполегливо сказав:

— Згадаймо, Галиночко, старий звичай. Він стосується, правда, морських кораблів, але ж і ми з вами — на кораблі? І на кораблі такого далекого плавання, яке й не снилося звичайним морякам, чи не так? Ви, напевно, пам’ятаєте, що капітан корабля в разі потреби завжди виконує обов’язки лікаря. Ану, покажіть каштанові міжпланетного корабля, що і де саме у вас болить?

Галя з трудом вилізла з гамака і, шкутильгаючи, наблизилася до Риндіна. Вона насилу стримувала себе, щоб не застогнати: гострий біль у нозі розтікався ширше й ширше, наче шкіру обпалювало розпечене вугілля.

Риндін уважно й зосереджено оглянув її ногу. Справді, шкіра припухла і багрово почервоніла. Але, крім тієї припухлості і почервоніння, не можна було встановити нічого.

— Болить лише зовні, Миколо Петровичу, — поскаржилася Галя. — Всередині я не відчуваю ніякого болю.

— Так, нагадує свіжий опік. І чималий, — похитав занепокоєно головою академік. — Чи добре ви пам’ятаєте, друже мій, що не забилися, падаючи? Особливо — цим місцем ноги?

— Не забилася, Миколо Петровичу, дуже добре пам’ятаю.

— А куди вкусив вас кліщ?

— Ось, — указала Галя.

На місці укусу біля коліна лишалася тільки маленька червона крапка з затверділим струпиком. Не можна було й думати про зв’язок цієї крихітної невинної крапки з великим червоним опухом, розташованим значно вище на нозі, з зовнішнього її боку. Що то за дивне запалення — і таке сильне?

— Ван! — покликав Риндін, коли Галя одяглася і, припадаючи на ліву ногу, добралася до свого гамака. — Ідіть-но сюди!

— Слухаю, Миколо Петровичу, — відгукнувся Ван Лун, входячи до каюти.

— Може, Галя забула? Скажіть, чи не пам’ятаєте ви якогось удару, який вона, можливо, зазнала там, у печері?

— Ні, Миколо Петровичу. — Ван Лун бачив, який стурбований Риндін, і це було йому дуже не до вподоби: академікові потрібний зараз цілковитий спокій. Тому він вирішив ще раз спробувати відвернути його увагу: — Галя, взагалі, підкреслюю, поводилася надзвичайно. Дуже мужня дівчина. Таких бачив рідко. Може бути справжнім відважним мандрівником. Навіть, скажу, дослідником.

— Товаришу Ван, не треба, — зніяковіла Галя.

— Чому не треба? Дуже треба, — впевнено відповів той. — Вона, Миколо Петровичу, поводилася як справжній вчений. Небезпечно, страшно, а Галя тим часом зібрала для вас принаймні з десяток тих світних камінців. Принесла сюди. Коли йшли назад, шкутильгала, було їй важко. Втім, не кинула камінці, а донесла. Хотіла показати вам. Казала, буде інтересно вам і Вадимові.

— Ну й дівчина, — вражено обізвався Риндін, — прямо герой! Це ті самі камінці, чутливі, Ван, як ви кажете?

— От-от! Гадаю, Галя вважає, що зробила нове відкриття. Тому й хотіла продемонструвати вам одразу. Що ж, може, й справді відкриття. Камінці, на мою думку, дуже дивні. Зараз покажу вам. Вадиме, ідіть сюди й ви, прошу.

Втім, Сокіл був уже тут. Його як геолога і мінералога й справді дуже цікавили загадкові камінці. Але Риндін цього разу реагував зовсім не так, як бажано було Ван Луну. Він запитливо подивився на Галю і коротко спитав:

— Ви несли ті камінці з собою в сумці?