Було б вибачним подумати, що після цього Нелл стане героїнею маленької університетської групки войовничих жінок, що вона почне боротися за рівні права жінок, включно з правом голосу. Але нічого подібного не сталося, головним чином тому, що Нелл Кінрос, подолавши свої труднощі, не виказала взагалі ніякого інтересу до цих жінок, які всі навчалися на факультеті мистецтв. Будучи жінкою з чоловічим нутром, вона вважала представниць слабкої статі нудними, навіть якщо вони були, за їхніми власними словами, феміністками і виступали з цілком обґрунтованими вимогами.

Перший курс Нелл збігся з погіршенням ситуації в економіці, яке змусило деяких студентів інженерного факультету рахувати кожен гріш і непокоїтися, чи зможуть їхні батьки забезпечити їм відпочинок після напружених занять на старших курсах, які не залишали часу для підробітків. Але Нелл замовила слово — і її батько надав стипендії тим студентам, які не мали фінансової можливості продовжувати навчання. Це, начебто, мало зіграти їй на користь, але цього не сталося.

Її стали ненавидіти іще більше — за впливові зв’язки та здатність ними користуватися.

— Яка ницість з їхнього боку! — скрикнув Донні Вілкінс. — Та вони мусять упасти перед тобою на коліна і дякувати! А вони натомість знову стали улюлюкати на тебе та злобно шипіти.

— Я — першопроходець, — абсолютно незворушно відповіла Нелл. — Я — жінка у чоловічому світі, і чоловіки знають, що я — як таран, як гострий край клина. Після мене їм ніколи не вдасться не допускати жінок до навчання, навіть коли у них не буде таких багатих та впливових батьків, як сер Александр Кінрос. — І вона весело та задоволено розсміялася. — Одного дня їм доведеться збудувати жіночий туалет. І на цьому, Донні, їхній опір закінчиться.

Так звані «практичні заняття» були спрямовані на те, щоб студенти оволодівали необхідними навичками безпосередньо на виробництві. Підручниками та теорією не можна було обмежуватися; принцип професора Воррена полягав у тому, що інженер мусив так само гарно вміти зварювати, бронзувати і обробляти метал, як і будь-який фаховий робітник. А гірничий інженер мусив, на додачу, вміти працювати в забої, виконуючи вибухові та бурові роботи з будь-якою сировиною — чи то вугіллям, чи то золотом, чи то міддю та з будь-якою іншою речовиною, що видобувалася шахтним способом. Програмою першого курсу передбачалися практичні заняття не в шахтах, а в цехах і майстернях фабрик та ливарних підприємств.

У випадку з Нелл власників промислових підприємств треба було заздалегідь повідомляти про її стать і отримувати від них дозвіл на її присутність. То було неважко на підприємствах, які мали — або сподівалися отримати — замовлення від «Апокаліпсис Ентерпрайз», але в інших випадках це виявилося неможливим. Але це не засмутило Нелл і не завадило її навчанню; справжні проблеми почалися тоді, коли наприкінці першого курсу їй украй треба було провести певний час на практиці в цеху однієї фабрики у Південно-Західному Сіднеї, де почали виробляти нові бурові установки для шахт. Конструкція цих установок мала здатність забезпечити справжню революцію в бурінні твердих порід у забоях. Завдяки тому що «Апокаліпсис» був великим замовником, Нелл отримала дозвіл, але профспілка слюсарів, яка керувала на тому підприємстві закритим цехом, відмовилася пускати до себе жінку, не кажучи вже про те, щоб надати їй дозвіл попрактикуватися на металообробних станках та іншій машинерії.

Таку проблему Александр Кінрос розв’язати не міг; і Нелл взялася за це сама. Спочатку вона спробувала добитися зустрічі з цеховим старостою, який служив передаточною ланкою між фабричними слюсарями та керівництвом профспілки. Зустріч вийшла бурхливою і зовсім не такою, як її уявляв собі цеховий староста, який думав, що нагримає на сучу дочку капіталіста і та втече від нього, вся в сльозах та соплях. Він був упертим фанатичним шотландцем із Ґлазґо, який вважав Александра Кінроса зрадником свого класу, тому він урочисто поклявся Нелл, що скоріше помре, але не допустить присутності будь-якої жінки у своєму цеху. Але замість сліз він отримав запитання, на які не зміг відповісти. Впавши у відчай, він вилаяв Нелл, але та за словом у кишеню не полізла і вилаяла його.

— Вона — гірша за жінку, — сказав староста своїм приятелям після того, як Нелл пішла. — Вона — чоловік у жіночій одежі.

«Що ж робити тепер? Куди йти? — питала себе Нелл, твердо вирішивши перемогти, хай там що. — Старий козел! Цехові старости мають лиху славу через те, що на цю посаду потрапляють або найлінивіші, або найневміліші робітники, які намагаються зробити кар’єру функціонерами профспілки. Профспілка захищає їх і звільняє від тяжкої праці. Анґусе Робертсон, тобі однаково доведеться здатися, хоч як би ти не впирався!»

Погортавши лейбористські журнали на кшталт «Воркера», Нелл второпала, що їй треба робити тепер, — запевнити собі підтримку місцевого парламентського депутата-лейбориста, знаного республіканця та відданого соціаліста. Звали його Бід Тальгарт.

Бід Тальгарт! Та вона ж його знала! Ну, не те, що знала, а одного разу сиділа разом із ним за обідом у Кінросі. Тому Нелл вирушила до його парламентського офісу на Макквері-стрит, але в аудієнції їй відмовили, бо вона не була місцевою мешканкою і не мала відношення до лейбористського руху. Його секретар, який працював також і на декількох інших рядових членів парламенту, зневажливо пирхнув і порадив їй забиратися геть та народжувати дітей, як і належить нормальній жінці.