— Міс Костеван, але можете звати мене просто Рубі. Усі, окрім тих, хто ходить по неділях до церкви, так мене і звуть. — Вона посміхнулася, оголивши рівні білі зуби, а на її щоках утворилися ямочки.

— А харчування входить до тарифу чи ні, Рубі?

— Сніданок та вечеря, без обіду. — Вона обернулася до набору пляшок. — Що питимете? У нас є домашнє пиво з бочки, а також міцні напої. Як мені вас величати, Алекс чи Александр?

— Александр. Я краще вип’ю чашку чаю.

Рубі від подиву широко розкрила очі.

— Господи, ви, часом, не палкий богомолець? Щось на вас не схоже.

— Я бісівське дитя, але досить стримане і помірковане. Моїм непозбутнім гріхом є добрі сигари.

— Зрозуміло, — відказала Рубі. — Матильдо, Доро! — гукнула вона.

Коли з дальніх дверей салуну з’явилися двоє дівчат, Александр відразу ж збагнув, у чому полягав основний вид діяльності готелю «Костеван». Дівчата були чистенькі, молоді та гарненькі, але він безпомилково розгледів у них проституток.

— Що там? — спитала темноволоса Матильда.

— Заступи мене у барі, люба моя. Доро, піди скажи Сему, щоб той зробив чаю для мене та містера Кінроса.

Білява дівчина кивнула і зникла, а Матильда стала за стійку.

— Сідай, Александре, в ногах правди немає, — мовила Рубі, вмощуючись за стіл, який був явно начальницьким, бо був краще зроблений та ретельніше відполірований, аніж решта меблів у салуні. З бокової кишені спідниці вона витягнула тоненький золотий портсигар, розкрила його і подала Александру. — Хочете сигару?

— Дякую, спочатку чаю. Я проковтнув не менше ніж фунт пилюки.

Рубі підкурила свою сигару, глибоко затягнулася і випустила з носу тоненьку цівку диму. Тендітні блідо-сірі кільця диму, що попливли у неї над головою, викликали у нього те саме радісно-болісне збудження, яке він інколи відчував у мусульманських країнах, коли зустрічався поглядом з підфарбованими очима якоїсь надзвичайно привабливої жінки. Можна хоч усю її закрити паранджею, але є такі жінки, котрі здолають будь-яку спробу загнуздати їхню привабливість. Саме такою жінкою і була Рубі.

— Тобі пощастило в пошуках золота в Каліфорнії, Александре?

— Ну, взагалі-то так, пощастило. Я з двома своїми напарниками знайшов золотоносну кварцову жилу в передгір’ях Сьєрри.

— І того було досить, щоб стати багатою людиною?

— Так, скоріше помірно багатою.

— І ти все розтринькав?

— Невже я схожий на йолопа? — тихо спитав Александр, блиснувши темними очима.

Рубі, ошелешена такою відповіддю, відразу ж змінила тему, але в ту мить розчинилися задні двері і до кімнати увійшов хлопчик років восьми. Перед собою він штовхав возик, на якому стояли великий чайник на саморобній підставці, два чайні порцелянові набори, кілька елегантних бутербродів та слоїстий торт з кремом.

Очі Рубі засяяли при виді хлопчика, який був дитям незвичної та вишуканої краси — такого Александрові ще не доводилося бачити. Екзотичний, стрункий, граціозний, надзвичайно впевнений у собі та сповнений почуття власної гідності.

— Це мій син Лі, — сказала Рубі і, пригорнувши до себе хлопчика, швидко його поцілувала. — Будь ласка, привітайся з містером Кінросом, мій котику.

— Здрастуйте, містере Кінрос, — посміхнувся малий посмішкою Рубі.

— А тепер — хутко зникни. Нумо, маленький розумнику!

— Значить, ти була заміжня, — виснував Александр.

Рубі здивовано звела красиві брови.

— Ні, не була. Жодна сила на землі ніколи не змусить мене вийти заміж, Александре, — жодна сила на землі! Накинути собі на шию ярмо, щоб бути рабинею якогось чоловіка? Ха! Та я краще помру!

Різкість її відповіді не надто його здивувала; він уже інстинктивно встиг здогадатися про найголовніші риси характеру Рубі. Незалежна вдача. Гордість приватного власника. Презирство до благочестивих громадян. Але хлопець і досі був загадкою: темно-бежевий колір шкіри, форма зелених очей, блискуче і чорне, як вороняче крило, пряме волосся.

— Батько твого сина — китаєць?

— Так. Сунь Чжоу. Але він погодився з тим, що наш син буде зватися Лі Костеван і що він стане британцем, — за умови що я виховаю його джентльменом. — Рубі налила в чашки чаю. — Сунь Чжоу колись був моїм партнером у цьому бізнесі, але, коли народився Лі, я викупила його частку. Він і досі мешкає в Гілл-Енді, але тепер він — власник і керівник пральні, пивоварні та кількох пансіонів. Ми з ним залишилися добрими друзями.

— Однак він ввірив свого сина повністю під твою опіку?