— Повз мою увагу не проминув той факт, — почав він, — що у Новому Південному Уельсі до китайців ставляться вкрай погано. Наскільки я розумію, такою ж самою є ситуація у Вікторії та Квінсленді. А як ви ставитеся до китайців, містере Дьюї?

Немолодий скватер знизав плечима.

— Я не ставлюся до цих нехристів з ненавистю — це все, що я можу сказати. Бо мені мало доводилося з ними мати справу. Вони скупчуються побіля золотих родовищ, хоча в Батерсті є кілька прибуткових справ, якими вони володіють: ресторан та крамниці. З того, що мені довелося бачити й чути, я дійшов висновку, що вони — тихі і працьовиті люди, які нікого не ображають і не пхнуть носа не в свої справи. На жаль, їхня працьовитість дратує багатьох білих австралійців, які хочуть працювати менше, а отримувати — більше. Окрім того, вони не змішуються з іншими і вони — нехристияни. У результаті їхні храми зазвичай називають кумирнями — під цим словом часто розуміється якась нечестива діяльність. Ну, і, звісно, найбільшим їхнім прогрішенням є те, що вони відсилають зароблені гроші додому, до Китаю. І в цьому вбачається викачування з Австралії її багатств. — Він хихикнув. — Те, що китайці відсилають додому, — краплина в морі порівняно з тим, що відсилається в Англію.

Згадавши, що його власні гроші теж переказуються до Англійського банку, Александр нервово засовався. Стало зрозуміло, що Чарльз Дьюї — один з людей нової породи, які були патріотами Австралії на противагу Англії.

— Мій партнер — китаєць, — сказав він, — і я підтримуватиму його і в біді, і в радості. Коли я був у Китаї, то переконався, що китайці мають із шотландцями певні спільні риси — здатність тяжко і вперто працювати і ощадливість. Але мають перед шотландцями одну істотну перевагу — свою веселу та безтурботну вдачу. Китайці багато сміються. А шотландці такі вже суворі, такі вперті й замкнуті!

— Ви цинічно ставитеся до власного народу, Александре.

— Я маю для того вагомі підстави.

— Я маю таке відчуття, Конні, — мовив Чарльз Дьюї, енергійно розчісуючи гребінцем довге волосся дружини, — що Александр Кінрос — один з тих незвичайних людей, які ніколи не роблять хибних кроків.

У відповідь Констанція злегка здригнулася.

— Господи, недарма ж є прислів’я «плати гроші — і бери, що тобі треба».

— Ніколи не чув такої приказки. Ти хочеш сказати, що чим більше грошей він заробить, тим вищу духовну ціну йому доведеться заплатити?

— Так. Дякую, любий, досить. — І, повернувшись від туалетного столика, стала до нього обличчям. — Ні, я не хочу сказати, що він мені не подобається, — зовсім ні, — але у мене є підозра, що в голові у нього багато чорних думок. Стосовно особистих справ. Саме на особистих справах він спотикнеться, бо він застосовує до них таку ж саму логіку, як і до своїх бізнесових справ.

— Це ти про те, що він, за його ж словами, вже підшукав собі майбутню дружину?

— Саме так. Дивно, як він про це сказав: «Вибрав дружину». Таке враження, що він навіть не поцікавився, що вона думає і відчуває з цього приводу. — Констанція куснула ніготь. — Якби він не був багатієм, воно б вирішилося само собою, але багатії — бажані кандидати в чоловіки. Дуже бажані.

— А ти теж вийшла за мене через гроші? — спитав Чарльз і посміхнувся.

— Увесь наш край так думає, але ти ж прекрасно знаєш, що це не так, старий хитруне. — Її очі освітила доброта. — Ти був такий бадьорий, такий невимушено-веселий, однак діловитий… І мені подобалося, як твої бакенбарди лоскочуть мені стегна.

Чарльз поклав гребінець на столик.

— Ходімо до ліжка, Констанціє.

Рік по тому, як він знайшов розсипне золото на Кінрос-ривер, Александр нарешті повернувся до Гілл-Енда і «синьої кімнати» в готелі «Костеван».

Рубі привітала його дещо прохолодно, але сердечно: так вітають старого приятеля, але дають зрозуміти, що шансів на те, що вона стрибне з ним у ліжко, у нього майже немає. Таке ставлення диктувалося гордістю та самоповагою; однак, щиро кажучи, вона постійно за ним скучала, особливо через те, що Сунь та Лі були у від’їзді. Хвороби, розчарування та невдоволення спричинилися до того, що всі п’ятеро дівчат, які працювали в Рубі, пішли і їх змінили п’ятеро нових.

— Точніше було б сказати не «нових», а «свіжих» дівчат, бо всі вони — та ж сама наволоч, — невдоволено мовила Рубі, наливаючи Александру чаю. — Я в цьому бізнесі вже досить давно, та, коли в барі повно народу, я ніяк не можу запам’ятати, хто з них Паула, а хто — Петронела. Це ж треба — Петронела! Звучить, як назва засобу проти комариних укусів.

— Той засіб називається «цитронела», — лагідно мовив Александр, порився у кишені і видобув звідти якийсь конверт. — Ось, візьми. Це — твоя доля прибутків на поточний час.

— Господи! — скрикнула вона, витріщившись на банківський чек. — Скільки ж це процентів — десять тисяч фунтів?

— Десята частка мого паю. Частку своїх доходів Сунь використав для придбання ділянки на вершечку гори за чотири милі від міста, де він будує мініатюрне китайське містечко — усе з блискучої керамічної кахлі та цеглин яскравих кольорів, із загнутими покрівлями та багатоярусними башточками. Мені він дав у розпорядження сто робітників-кулі, щоб вони збудували насип з каменю та породи біля виходу з долини, і цей насип стане основою для прекрасної майбутньої дамби. Коли ці робітники скінчать дамбу, я перекину їх на вершечок моєї гори, щоб вони відвели чисту частину русла ріки якраз до цієї дамби. А потім ці кулі стануть основою загону робітників, які споруджуватимуть мою залізницю. До того ж платня у них буде, як у білих працівників. Ясна річ, Сунь такий щасливий, наче він став імператором Китаю.