Верна на мить сторопіла, коли її перед усіма цими чоловіками назвали «гарненькою жінкою».

— Але я можу особисто запевнити вас, що ніхто — взагалі жодна людина — не входила сюди після того, як звідти вийшов лорд Рал. Навіть Натан Рал не заходив в цю кімнату. У Саду Життя все залишається в недоторканності.

— Я розумію, генерал. — Перш ніж їй знову випаде нагода побувати у Палаці може пройти чимало часу. Ніхто не знав, де зараз Річард, ніхто не знав, коли він збирається повернутися. Обдумуючи ситуацію вона провела пальцями по лобі. — Скажіть, генерал, а якщо я не стану входити всередину — а просто загляну в двері Саду Життя? Просто загляну, щоб упевнитися, що три шкатулки у повній цілості. Ви можете наказати дюжині солдатів націлити мені в спину ці ваші смертельні стріли.

Він задумливо пожував губу. — Солдати попереду вас, солдати з боків і ззаду будуть постійно тримати вас під прицілом. Їхні пальці будуть лежати на спускових важелях. Ви можете заглянути в Сад Життя через дверний проріз поверх голів солдатів, але під страхом смерті не переступите порога.

Верні, фактично, не було необхідності знаходитися поряд, щоб торкнутися шкатулок. Правду сказати, вона і не хотіла знаходитися поряд з ними. Все, що їй було потрібно — це упевнитися, що до них ніхто не торкався. Та й думка про всіх цих солдатів, чиї пальці лежать на спускових гачках арбалетів, націлених прямо в неї, зовсім не додавала спокою. Зрештою, ідея поглянути на шкатулки Одена виникла в її голові випадково, оскільки вона все одно виявилася в Народному Палаці. Вона приїхала сюди не за цим. Але раз вже вона тут…

— Домовилися, генерал. Мені потрібно всього лише побачити, що шкатулки на місці. Тоді ми всі зможемо спати трохи спокійніше.

— Заради спокійного сну я готовий на все.

Оточені загоном солдатів на чолі з генералом Внутрішньої Гвардії Трімаком, Бердіна та Верна рушили по широкому коридору, облицьованому полірованим гранітом. Унікальні кам'яні плити на стінах виглядали творами мистецтва. Верна сприймала їх як ще одне свідчення мудрості Творця, квіти із саду, вирощеного ним, саду, іменованого життям. Кроки людей луною віддавалися в усіх кінцях величезного приміщення. Вони проминули кілька перетинів з іншими коридорами, однак лінія великого заклинання неухильно вела їх до мети — Саду Життя. Нарешті вони підійшли до подвійних позолочених дверей, покритих різьбленими зображеннями лісових пейзажів.

— За цими дверима — Сад Життя, — стримано промовив генерал.

Солдати вишикувалися в кільце, піднімаючи арбалети. Генерал потягнув одну стулку незамкнених золочених дверей. Солдати націлили стріли в спину і голову Верни. Четверо чоловіків постали перед нею, цілячись прямо в серце. Вона з полегшенням побачила, що жоден з них не націлив своєї зброї їй в обличчя. Вся ситуація здавалася неймовірно дурною, але вона знала, наскільки серйозно налаштовані ці хлопці, і цілком розуміла їхні почуття.

Позолочені стулки широко відчинилися. Верна у супроводі «особистих вбивць» зробила кілька кроків до відчинених дверей, щоб побачити все якнайкраще. Вона змушена була витягнути шию і м'яким жестом попросити одного з солдатів трохи відсунутися в сторону, щоб заглянути в велике приміщення.

З тьмяно освітленого коридору Верна у всій красі побачила величезне приміщення, освітлюване денним світлом, падаючим через високі вікна. Вона була дуже здивована, що кімната, яка знаходилася в самому центрі Народного Палацу і справді виглядала немов… немов пишний сад.

Вона бачила прохід до середини кімнати, петляючий посеред квіткових клумб. Доріжки були посипані пелюстками, часом траплялися червоні і жовті, але більша їх частина давно висохла і зів'яла. Серед квітів росли невеликі деревця, кам'яні стіни покривали виноградні лози. Різноманітні декоративні кущі вже почали втрачати свою форму через відсутність належного догляду, їх гілки незграбно стирчали в різні боки, вимагаючи стрижки. Лоза, яка розрослася вже почала агресивно обвивати сусідні рослини. Все свідчило про те, що генерал Трімак говорить правду — навіть садівникам не дозволялося заходити в це приміщення.

У Палаці Пророків теж був внутрішній сад, хоча і не такий великий. Система труб, що сходила з даху, забезпечувала сад водою для поливання. Помітивши у кутку схожі труби, Верна зрозуміла, що цей сад теж постійно зрошується, інакше всі рослини давно б загинули без води під таким чудовим освітленням.

У центрі кімнати розміщувалася давно не стрижена галявина, посеред якої стирчав клин білого каменю. На камені на двох коротких рифлених опорах була укріплена плита з гладкого граніту.

І на цьому гранітному вівтарі стояли три шкатулки. Їх поверхня була настільки чорної, що її несвідомо здивувало, як вони досі не висмоктали світло з приміщення і не затягнули весь світ у вічну пітьму підземного світу. При вигляді цих зловісних предметів у неї виникло відчуття, що серце перемістилося в горло і відчайдушно забилося там.

Верна знала, що ці скриньки — врата, і точно знала, що це означає. В даному випадку це були врата між світом живих і світом мертвих, створені магією обох світів. Якщо знищити цей прохід між світами, порушиться Завіса, спаде печать, що утримує Безіменного у Підземному Світі.

Інформація про це містилася в книгах, доступних дуже обмеженому числу присвячених. Лише кілька людей у Палаці Пророків знали давню назву врат — шкатулки Одена. Ці три шкатулки були нероздільні, разом вони й становили врата. Наскільки було відомо в Палаці Пророків, протягом більш ніж трьох тисяч років ці врата вважалися втраченими. Було припущення, що вони пропали, зникли, втрачені назавжди. Кілька сторіч тому навіть виникло припущення, що цих врат в дійсності ніколи і не існувало. Ця тема протягом багатьох років була джерелом гарячих теологічних дебатів.