— Магістр Рал веде нас, — виголошувала Келен в унісон з іншими; хор безлічі голосів луною відбивався від мармурових стін.

— Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

У якомусь сенсі, було навіть приємно повторювати ці слова. Вони наповнювали її розум, заповнювали моторошну порожнечу всередині. Промовляючи їх, вона не відчувала себе такою самотньою.

Такою втраченою.

— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Сенс сказаного наповнював її, і це було приємно: безпечне, благополучне життя, де правлять знання і мудрість. Їй подобався цей образ. Але подібні ідеї здавалися нездійсненною утопією.

Її супутниці поспішали, але, помітивши спостерігаючих за ними солдат, вирішили піти разом з усіма іншими. Люди збиралися на невеликому майданчику під відкритим небом. У центрі майданчика на білому піску, розкреслений концентричними колами, лежав темний поцяткований вибоїнами камінь. На вершині каменя був встановлений дзвін. Саме він продзвонив тоді, збираючи людей разом.

Колони підтримували арки по всіх чотирьох сторонах відкритого даху. На вимощеній плиткою підлозі, всюди навколо Келен, стояли на колінах люди, торкаючись лобами підлоги. І як один, в унісон, повторювали посвята Магістрові Ралу.

Майже перед закінченням чергового повторення, двічі продзвенів дзвін на вершині вивітреного каменю. Голоси навколо Келен затихли, в останній раз вимовивши «… Все наше життя належить тобі…».

В раптово насталій тиші люди почали підніматися на ноги. Багато хто з них потягувалися і позіхали. Вони заходилися розмовляти продовжуючи перервані розмови, повертаючись до своїх справ, які залишили при звуках дзвону, скликаючого на посвяту.

Підкоряючись дзвону, Келен попрямувала геть з майданчика. Вони пройшли повз безліч статуй і розгалужень, перш ніж потрапили в просторий зал. Інші троє зупинилися. Келен теж встала, мовчки очікуючи і роздивляючись людей, які проходили повз.

Довгий поспішний підйом по незліченних сходах позбавив її останніх сил. Вона хотіла б присісти, але знала, що краще навіть і не заїкатися про це. Сестер не турбувало, наскільки вона змучена. Гірше того, через непередбачену затримку на посвяту вони стали ще більш нервовими і дратівливими. Їм не сподобається, якщо вона попросить дозволу сісти.

Вони були в такому настрої, що Келен вартувало лише вимовити слово, щоб Сестри знову без вагань побили її. Навряд чи вони стануть робити це тут, коли навколо так багато народу, але пізніше обов'язково покарають. Вона тихенько стояла, намагаючись бути непомітною і не накликати на себе їх гнів.

Вона подумала, що, стоячи на колінах, достатньо відпочила; це все, на що вона могла сподіватися.

Повз них, спостерігаючи за всім навколо, проходили патрульні в красивих обладунках, озброєні безліччю різноманітної зброї, начищеної до блиску. І кожен раз, проходячи повз них парами або групами, вони пильно вдивлялися в трьох жінок, що стояли поруч з Келен. Коли це траплялося, Сестри приймалися роздивлятися статуї або розкішні гобелени. А один раз щоб уникнути уваги проходячого патруля, вони стовпилися навколо великої статуї жінки, що тримала сніп пшениці в руках, вдаючи, що навіть не помічають солдатів. Вони посміхалися, неголосно перемовляючись між собою, ніби насолоджувалися дискусією про достоїнства скульптури, поки солдати не пішли.

— Чому б вам двом не присісти на ту лаву, — прогарчала Сестра Юлія. — Ви виглядаєте, як кішки перед зграєю собак.

Сестри Тові і Цецилія, обидві літні, озирнулися і помітили в декількох кроках від них лаву, що стояла якраз навпроти білої мармурової стіни. Вони сіли поряд, підібравши сукні. Тові, сама огрядна з них, здавалася дуже втомленою. Від довгого стояння на колінах, з опущеною до підлоги головою її зморшкувате обличчя почервоніло, як буряк. Цецилія, акуратна, як завжди, щоб не витрачати час дарма, стала приводити в порядок своє сиве волосся.

Келен не відриваючись дивилася на лавку, сподіваючись, що і їй випаде шанс сісти.

— Не ти, — уривчасто кинула Сестра Юлія. — Тебе ніхто не помічає. Стій тут. Так мені буде простіше стежити за тобою. Вона застережливо підвела брову.

— Так, Сестра Юлія, — сказала Келен.

Сестра Юлія завжди вимагала відповіді, коли говорила з ким-небудь.

Келен важко дався цей урок, і вона відповіла б швидше, якби не втратила інтерес до розмови, коли дізналася, що наказ сісти її не стосується. Вона нагадала собі, що як би вона не втомилася, все одно необхідно бути уважною, інакше її поб'ють зараз і покарають ще сильніше потім.

Юлія не дивилася по сторонах сама і не дозволяла Келен, замість цього Сестра підняла її підборіддя кінцем дубового прута, який часто використовувала для прочуханки.

— День ще не скінчився. Ти все ще повинна дещо зробити. Тобі краще і не думати про те, що буде, якщо ти мене підведеш. Ясно?

— Так, Сестра Юлія.

— Добре. Адже втомилися нітрохи не менше тебе, ти ж знаєш.

Келен хотіла сказати, що, можливо, вони і втомилися, хоча їхали верхи. А Келен всю дорогу довелося йти пішки, намагаючись не відставати від коней. Іноді їй доводилося бігти, щоб не відстати. Сестра Юлія була б незадоволена, якби їй довелося повертатися, щоб підібрати свою рабиню.