Перш ніж задати наступне питання, Річард глянув на Ніккі. — Як вона виглядає?

— Велика, повна стара.

— Схоже, це вона, — сказав Річард і потер рукою обличчя. — Нам потрібно її бачити. Терміново.

Генерал кивнув. — Ходімо. Я проведу вас.

— Стривайте, — сказала Ніккі.

Річард обернувся до неї. — Що ще?

— Якщо ти підеш туди і вона побачить тебе, вона нічого не скаже. Ми з Тові не бачилися цілу вічність. Коли вона втекла, я була рабинею Джегана, а тому можу поговорити з нею так, щоб витягнути з неї правду.

Ніккі бачила, з яким нетерпінням Річард хоче добратися до тієї, яка на його думку була винна у зникненні його коханої.

Ніккі все ще сумнівалася, вірити в його історію чи ні. Вона намагалася зрозуміти, а чи не викликана це недовіра її власними почуттями до Річарда.

— Річард, — сказала вона ступнувши ближче, щоб поговорити з ним без сторонніх. — Дозволь мені зробити це. Якщо ти з'явишся там, то можеш все зіпсувати. Я впевнена, що зможу примусити її розговоритися, але якщо вона побачить тебе, вся наша гра буде закінчена.

— І як ти збираєшся змусити її говорити?

— Послухай, ти хочеш дізнатися, що сталося з Келен, чи будеш стояти тут і з'ясовувати, яким шляхом я отримаю інформацію?

Він стиснув губи, які на мить напружилися.

— Мені все одно, навіть якщо ти станеш по дюйму витягати з неї кишки. Просто примусь її говорити.

Ніккі коротко торкнулася рукою його плеча і послідувала за генералом. Як тільки вони відійшли подалі, вона наздогнала його і пішла поруч з ним через темний табір. Вона була згодна з Карою, яка вважала його привабливим. Його вродливе обличчя було з категорії осіб, що належать людям, не здатним на брехню.

— До речі, — оглянувши її сказав він, — я — генерал Мейфферт.

Ніккі кивнула. — Бенджамін.

Він зупинився на темній доріжці.

— Звідки ви знаєте?

Ніккі посміхнулася.

— Кара розповідала мені про вас. — Він далі дивився на неї, і Ніккі довелося взяти його за руку і примусити продовжувати шлях. — І хочу зауважити, що для Морд-Сіт зовсім не властиво відгукуватися про чоловіка надто прихильно.

— Кара добре про мене відгукувалася?

— Звичайно. Ви подобаєтеся їй. Але ви й самі це знаєте.

На ходу він склав руки за спиною. — Думаю, в цьому випадку, ви повинні знати, що я теж багато думаю про неї.

— Звичайно.

— А хто ви така, якщо дозволите запитати? На жаль лорд Рал не представив нас.

Ніккі скоса глянула на нього. — Можливо, ви чули про мене, як про Пані Смерть.

Генерал Мейфферт різко зупинився, ніби наткнувся на стіну, задихаючись і ковтаючи слину. Від кашлю його обличчя стало червоним.

— Пані Смерть? — Він нарешті впорався з собою. — Люди бояться вас більше, ніж самого Джегана.

— І не без підстав.

— Ви — та, що захопила лорда Рала і відвела в Старий Світ.

— Правильно, — сказала вона і рушила далі.

Він крокував поруч, обмірковуючи почуте. — Гаразд. Гадаю, ви змінили свої переконання, інакше лорд Рал не потерпів би вас поряд з собою.

Вона мовчки посміхнулася йому легкою хитрою посмішкою. Це його занепокоїло. Він вказав направо.

— Сюди. Ось намет, куди ми її помістили.

Ніккі схопивши за лікоть втримала його на місці. Вона не хотіла, щоб Тові почула їх.

— Це займе значний час. Чому б вам не передати Річарду, що я раджу йому трохи відпочити. Думаю, Кара теж потребує відпочинку, як, втім, і ви самі.

— Ну… мабуть, ви маєте рацію.

— І, генерал, якщо мій друг Кара не виїде завтра вранці звідси з щасливою посмішкою, я випущу вам кишки.

Його очі широко розкрилися. Ніккі не змогла втриматися від посмішки.

— Просто фігура мови, Бенджамін. — Вона вигнула брову. — У вас попереду ціла ніч удвох. Не варто даремно витрачати час.

Нарешті він посміхнувся.

— Спасибі…

— Ніккі.

— Спасибі, Ніккі. Я весь час думаю про неї. Ви не можете уявити, як я сумував про неї, як хвилювався.

— Думаю, що можу. Але ви повинні розповідати про це їй, не мені. Ну, і де тут у нас Тові?

Він простягнув руку, показуючи. — Он там, праворуч. Останній намет в ряду.

Ніккі кивнула. — Зробіть ласку, простежте, щоб нас ніхто не потурбував, включаючи хірургів. Я повинна залишитися з нею наодинці.

— Я простежу. — Він обернувся і почухав голову. — Звичайно, це не моя справа, але ви… — він вказав назад, туди, звідки вони прийшли — Ви і лорд Рал… ну, загалом… ну ви знаєте…