Через мить, Верна відповіла: «Дякую вам, Енн. Я щоночі ввечері буду перевіряти, чи немає в щоденнику новин про Річарда. Мені не вистачає вас. Сподіваюся, ми зустрінемося ще в цьому житті».

Енн акуратно вивела останні слова: «І я теж, дитя моє. Доброго шляху».

Енн схилилася на ліктях і втомлено потерла віскі. Новини були не втішними, але все не так вже погано. Джеган хотів прорватися через перевали і легко досягти наміченої мети, але перевали встояли, і в підсумку йому довелося розділити війська і почати довгий виснажливий похід. Енн спробувала поглянути на це з хорошого боку. У них ще був в запасі час. Ще багато чого можна встигнути зробити. Вже що-небудь вони та придумають. Річард що-небудь придумає. Пророцтво гарантувало, що в ньому полягав шанс на їх порятунок.

Вона не могла допустити думки, що зло принесе Тьму в цей світ.

У двері постукали, і Енн здригнулася від несподіванки. Вона притиснула руку до грудей, намагаючись вгамувати швидко стукаюче серце. Хань не попередив її про чию-небудь присутність.

— Так?

— Енн, це я, Дженнсен, — пролунав тихий голос за дверима.

Відсуваючи стілець, Енн повернула перо на місце і сховала щоденник за пояс. Потім вона поправила вбрання і глибоко зітхнула, намагаючись відновити дихання.

— Увійди, дитино моя, — вона відкрила двері і тепло посміхнулася сестрі Річарда. — Спасибі за їжу, — Енн простягла руку до столу. — Не хочеш розділити зі мною трапезу?

— Ні, дякую, — Дженнсен похитала головою. Обличчя її, обрамлене золотистими локонами, виражало крайню заклопотаність. — Енн, мене прислав за вами Натан. Це дуже терміново. Ви ж знаєте, яким він буває. І ви напевно знаєте, як округляються його очі, коли він сильно схвильований.

— Та вже, — протягнула Енн. — Він завжди такий, коли знаходить неприємності на свою голову.

Дженнсен моргнула, здивовано і злякано. — Боюся, ви маєте рацію, тому що він досить недвозначно велів мені знайти вас і тут же привести до нього.

— Натан вважає, що оточуючим покладається вищати кожен раз, коли він вщипне. — Енн жестом запропонувала дівчині вказати шлях. — Мабуть, я краще дійсно перевірю що сталося. Де пророк? — Дженнсен підняла ліхтар вище, виходячи з маленької кімнатки.

— На могилі. — Енн спіймала дівчину за рукав сукні.

— На цвинтарі? І він хоче, щоб я туди вирушила? — Дженнсен озирнулася через плече і кивнула. — І що він робить на цвинтарі? Дженнсен нервово сковтнула.

— Я його запитала, а він сказав, що відкопує мерця.

На трав'янистому схилі, що спускався до самого кладовища росла розлога верба. В її гілках оселився пересмішник, який проводив ночі, передражнюючи найрізноманітніші звуки. Ці його крики призначалися для відлякування всіляких конкурентів від його території. Зазвичай такі звуки означали загрозу для представників пташиного світу, але доставляли задоволення Енн. Однак зараз, в мертвій тиші ночі, ці пронизливі пташині крики, свист і балаканина, неприємно дратували нерви. Звідкись здалеку йому вторив ще один пересмішник, вигукуючии свої погрози. Навіть птахи тут не могли досягти згоди.

Дженнсен прокладала шлях через високу траву, тримаючи ліхтар у високо піднятій руці, щоб Енн могла бачити дорогу. — Том сказав, що ми знайдемо їх там, внизу.

Спітнівши після довгої прогулянки, Енн вдивлялася в темряву. Вона не могла навіть уявити, що затіяв пророк на цей раз. За весь час, що вона знала цю людину, він ще ніколи не здійснював подібного вчинку. Що й казати, у нього була купа дивацтв, але такого вибрику, як сьогодні, він не скоював жодного разу. Зазвичай з віком люди, навпаки, всіма силами прагнуть уникати кладовищ як можна довше.

Молодша сестра Річарда швидкими кроками, ледь стримуючись від бігу, спускалася вниз по схилу. Енн, задихаючись, слідувала за нею з відчуттям, що вони йдуть вже половину ночі. Вона нічого не знала про це покинуте кладовище, загублене в безлюдній дикій місцевості. А ще шкодувала, що не подумала захопити трохи їжі, яка залишилася лежати на тарілці в її кімнаті.

— Ти впевнена, що Том ще тут?

Дженнсен озирнулася через плече. — Повинен бути тут. Натан хотів, щоб він постояв на сторожі.

— Навіщо? Відбиватися від інших шукачів скарбів?

— Не знаю, можливо. — Відповіла Дженнсен і нервово хіхікнула.

Енн рідко вдавалося розсмішити людей, жарти вдавалися їй погано, частіше вона змушувала їх коліна тремтіти. Вона вважала, що кладовище у темну ніч не дуже підходяще місце для жартів, більше воно підходило, щоб викликати тремтіння в колінах.

Може, Натану просто потрібна компанія, — припустила Енн.

— Не думаю, що це так. — Дженнсен знайшла впалу частину огорожі цієї оселі смерті і перейшла через неї. — Натан просив, щоб я привела вас сюди, а ще він хотів, щоб Том залишався і чатував на кладовищі. Думаю, це для того, щоб ніхто не підійшов непоміченим.