— Як ти вважаєш, Якове, — спитав чоловік, якого він застав у Павла, — тут щось вдасться зробити?

— Стіни міцні, бо обмазані глиною, а, отже, на нову стелю з горища треба накласти глини, змішаної з половою. Я й забув про ту кляту полову.

— У мене є. Скільки треба?

— Та мішків зо два.

Яків так перейнявся лихом Симеона, що не подумав, чи відповідає його обізнаність у будівництві дійсності. Але той запитав — і Яків відповів. Зараз він був лише сусідом, що допомагає іншому сусіду.

— Стривай, а як ти їх донесеш?

— На плечах. Візок застрягне в болоті.

Тут вийшов Сава, трохи спантеличений, але побачивши напружені обличчя сусідів, яким не квапилося щось зробити задля Симеона, сказав дипломатично:

— Піч не завалилась. Добру піч ти поставив, Павле!

Той аж почервонів з утіхи.

А Сава вже розпорядився:

— Дві крокви поміняти, настелити стелю і зробити дах.

— Матінко моя! — зойкнув Симеон, але ніхто не звернув на той зойк уваги, тільки Яків з неспокоєм глянув на дорогу, чи не простує часом до Воріт якась жива душа. Бо це було б зовсім не до речі.

Зрештою, кожен з присутніх цінував свій час. Заскреготіли пилки, загупали молотки, зашаруділи сніпки непокірного очерету, які зв’язував Сава. Ці звуки звели нанівець погідну тишу осіннього дня. Вітер пробігав взад-уперед озером, збурюючи його, щоб не дрімало, а вода наливалася темнотою, починаючи з дна.

Хатинка Симеона здалеку виглядала, ніби ось-ось сповзе до води і попливе, додаючи неспокою Якову, коли той вертався назад, цілий заляпаний глиною. Він нахилився над калюжею, щоб помити руки й поруч впали перші краплі дощу.

— Пощастило Симеону, — почув позад себе голос.

Яків аж підстрибнув. То був усього лиш той чоловік, якого ніхто не називав на ім’я.

— Кажу, як тільки Ной побудував ковчег, одразу почався дощ. Нічого не буває випадково!

— Так, — відповів Яків, трохи здивувавшись, що чоловік тут, бо усі вже розійшлися.

— Нам з тобою, здається по дорозі, — делікатно кашлянув чоловік, — Писарю Західних Воріт Притулку. Я планував піти ще вчора, але, бачу, що без мене ви б не впорались Гадаю, це не випадковість, бо прийшов я до Притулку вночі й вийду з нього також уночі.

Якову перехопило подих. Він не міг звикнути до того, що хтось покидає Притулок.

— Вибач, що турбую, та за це зроблю тобі невеличку послугу: витлумачу один із твоїх снів. Ти посилав до мене людей із записаними твоєю рукою снами…

— І жоден не повернувся назад.

— З цього можна зробити висновок: на ранок голова світлішає.

— І не один висновок.

— Так, але ти не впізнав мене, бо жодного разу не прийшов до мене. Якби я не сказав, ким є, ми так і попрощалися б, — трохи образився Яків на сусідів. — Я не ворожбит.

— Зі мною теж поводилися надто поштиво, аби нас познайомити. Але я знав твоє ім’я і почерк. Я вважаю, що почерк людини можна відгадати по її ході, розмові, роботі… Тепер ти розумієш, чому я йду?

— Еге ж. Тобі набридла поштивість.

Тлумач снів зареготав.

— Ні, я робив свою справу, як вмів. Мене хвалили, але це ще нічого не означало. Легко заслужити довіру, коли кажеш людям, що вони хочуть почути. Але з часом треба міняти ремесло.

— А хто ж тоді буде тлумачити сни?

— Хай хто хоче тлумачить. Мене це не обходить. Що станеться, коли тобі набридне бути Писарем?

— Мені не набридне. Хтось прийде мене замінити, коли настане час. Писар служить людям, а не Воротам. Я відмовляю людей, щоб не виходили передчасно. І ти допомагав мені в цьому. Хтось мусить допомагати сновидам.

— Я увійшов через Східні Ворота, — сухо мовив Тлумач снів.

Артемізій його звали. Аж тепер згадав Яків те ім’я. Зрештою, ніхто крім сусідів, так само не знав, як звати Писаря. А це недобре — бути в очах людей без імені.

Слова Артемізія змусили його замовкнути. Схил був слизький, хоч дощ так і не почався по-справжньому. Мабуть, то просто була запізніла осіння роса. Поки вони піднімались на пагорб, геть стемніло. На ґанку стояв ліхтар і перш, ніж увійти в дім, Яків запалив його. І він сказав те, що заважала сказати дорога угору:

— Вони були сновидами. Навіть ті, хто приходив удень. Не всі, але багато. Хіба це не дивно?

— Тому ти намагався їх втримати. А коли не міг впоратись, посилав до мене. Тепер доведеться робити усе самому. Може це й краще, а то хтось подумав би, що між нами є змова.