— Час, хлопці. Не можна засиджуватись, тіло розслабне. Вперед!

На черговому привалі почули, як з пружним шурхотінням обвалюються снігові карнизи.

— Колір вашого обличчя, сер, виказує в вас запеклого гравця в гольф... сер, — вдавано поважно зауважив Цвяхові Смага.

Протягом перших трьох годин «кришталево ясної» погоди Цвях устиг «хапнути» безжального ультрафіолету, й зараз його червоне обличчя наближалося до стадії кривавого біфштексу. Сплюнувши, він зморщився від болю в розтрісканих губах і підняв очі на Смагу.

— Мабуть, про Пінкертона начитався?.. Краще макітру сховай, а то ненароком знесе всю твою мудрість дурною каменюкою...

— Мені б не хотілося розцінювати відповідь цьому панові як грубість, сер. Хоча якість тутешнього сонця дещо той... хрінова. Сер, — підхопив Назаров.

— Припиняй художній свист, — побачивши, що старшина та Байда водночас підводяться, Цвях із удаваною жвавістю прохрипів: — Вперед, астматики, вперед!..

Щербо невдоволено зауважив, що сили розтанули геть. Ноги втратили чутливість, губи пошерхли, печуть, крізь бинти на руках точиться кров. А серце то стиснеться, то попустить. Напевне, так почуваються дуже старі люди...

Нарешті вони зійшли на височину й побачили: за три сотні метрів од краю води над чорною дугою морени, майже біля самісінького льодовика, пофарбований під сіре скельне тло, стоїть добротний просторий будинок. А трохи нижче, на березі фіорду, неабиякий причал. Очевидячки, саме тут кілька годин тому стояв «Фленсбург». Коли ж він встиг відчалити? І як ми цього не помітили? Адже акваторія весь час була в полі зору...

Майже весь час. Напевне, це сталося, коли ми просувалися ущелиною.

Вище, на льодовику, Щербо помітив мальовничо розкидані на мерехтливому льоду опадомір, градієнтні щогли, метеобудку. Трохи осторонь сіріло ще кілька невеликих будівель. Склад, дизельна... А цей двоповерховий палац — метеостанція?.. Надто великий. Якщо це те, що ми шукаємо, то де ж антенне господарство? Не видно.

Він стурбовано водив біноклем навкружними скелями, намагаючись розгледіти дроти й ґратчасті антени. Невже все нанівець? І знову доведеться шукати? Не може бути. Їхні радисти мають бути десь неподалік. А може, цей бісів «Фленсбург» зайшов не сюди, а саме до радистів? Але шлях східним узбережжям відрізаний, там — фіорд і фашисти. Стоп, там навіть бухти придатної немає. Де карта?

В душі знов закалатався неспокій, проте Щербо розумів, що розгадка десь поряд. Тепер ми володіємо становищем, ми визначаємо перебіг подій. Це вже успіх.

Дивлячись на карту, Щербо силкувався визначити найвірогідніше розташування радіоцентру. Зажди, зажди, помилятися не можна, інакше не встигнемо. Цього разу ми мусимо вийти точно на об'єкт. І виграти час. Могли вони розташуватися на узбережжі? Могли. Де? З південного сходу прийшли ми, там порожньо. Випромінювати вони повинні саме в цьому напрямку. Північно-східна чверть відпадає, там гори заважають. Західне узбережжя — також. От і виходить, що не могли. Отже, об'єкт всередині острова... Логічно шукати його на височині. Можливо, є тут зручне плато?.. Не бачу... Є ще якісь варіанти? Якийсь грот — розтрубом на південний схід? Антени? На піках? Громіздко. Не варто цього робити для мобільної станції, яка повинна швидко розгортатися і так само згортатися. Вони акуратисти. Заздалегідь, певно, всі пфеніги підрахували... Припустимо...

З усіх розрахунків випливало, що найпридатнішим місцем для розгортання німецького радіогосподарства є плато за три кілометри. На карті так усе добре... А доведеться випробувати цей район на власній шкурі.

Далі вони йшли суцільним льодовиком. Морени залишилися позаду. Льодовик був схожий на застиглу шугу, яка буває восени на великих ріках. Час від часу група потрапляла в завали, з яких, здавалося, вибратися було неможливо. Мучила спрага. Щербо помітив, як хлопці почали жувати сніг.

— Припинити! Сніг спраги не вгамує, а шлунок застудити можна.

Квапливо спустилися льодовою кручею й перебралися через струмок, що шумів у ополонці. Видряпалися нагору і опинилися на льодовому містку, сантиметрів із двадцять завширшки. Праворуч і ліворуч зяють глибочезні розломи. Вниз дивитися не можна — паморочиться голова, зраджують руки. Дивитися тільки вперед... Подолали.

Повільно обігнули невисокий сніговий горб й замилувалися незоглядним сніговим простором перед утомленими очима.

За кілометр на північ у снігах опинався колючим вітрам довгий приземкуватий барак на невисоких палях. Праворуч — антенне поле, ліворуч позаду — ще одна будівля.

«Молодець, Павле!» — застукотіла важка кров у потилиці. Серце сповнилося шаленою радістю.

Незважаючи на досить значні розміри, барак виглядав напрочуд акуратним і навіть затишним. Наш клятий об'єкт. Немов пряникова хатка. Жаданий, як щастя, і близький, мов лікоть...