Худорлява жіночка з кривим носом у червоному платті, яка сидить поруч, запитує, що мені кинути. Чемно дякую.

«Мала баба Миколайка».

Одразу видно — жіночка нудьгує у товаристві набундючених і серйозних науковців, а тому хоче знайти співбесідника. Радо йду на це і ми чєшим про хтозна-що. Придивляюся до неї уважніше: сухоребра, маленькі цицьки висять, з-під тканини плаття випинаються дрібні соски, для них навіть не потрібен бюстгальтер, на тонкій шиї видніється кілька складочок і зморшок. Роки беруть своє, старенька. Тонкі губи розпитують, де навчаюся, які маю плани на майбутнє (язик не повертається признатися у цій квартирі, що прагну стати істориком).

Як на зло, розмову чує Інга і вставляє своїх п'ять копійок.

— Він готується поступати на історичний, — дивиться на мою реакцію, але я нічого не виявляю, ніби й не чув сказаного.

Пауза.

Батько Інги зводить брову, на кілька секунд втуплюється в мене своїм педагогічним поглядом, але мовчить.

— Біда нашої країни в тому, що в ній багато істориків, — каже завідувач якоїсь там кафедри. — Не ображайтесь, колего, — сміється до батька Інги.

— Ми що, повинні по-вашому бути якимись мастодонтами чи дощовими хробаками, яким до лампочки їхнє минуле? — підскакує лисуватий бородань із недобрими очима. У цій незграбній людині деколи прокидається жвава, енергійна істота, яка одразу розмахує руками й швидко рухає бровами.

Нестерпно кортить посцяти. Непомітно підводжуся і йду в туалет, але там знову стара історія — кілька краплин. Лаюся про себе, вмиваю холодною водою обличчя, бо кляті мурашки вже задовбали. Мене ковбасить конкретно. Повертаюся за стіл.

— А чого нас учить історія? — не відступає завідувач якоїсь там кафедри. — Чому, скажіть мені будь ласка?

— Це питання доречно задати історику, — каже лисуватий бородань і дивиться на батька Інги. — Пане професоре?

Худюща з кривим носом запитує, чи давно зустрічаюся з Інгою. Це професійна базіка, якій забагато одного співрозмовника. Відповідаю, що ми просто дружимо, обмінюємося книжками, деколи музичними платівками чи касетами. Лукаво посміхається і показує очима незрозумілі міги Інгі, яка сидить слухняно, наче свята. Вона легко соромиться й опускає голову.

Після кількох тостів, коли присутні добре поїли, чоловіки розпустили краватки, а жінки помітно розпласталися в кріслах, святкове застілля переростає в дискусійний клуб з питань релігії, політики, економіки та іншої лажі.

Дивлюся на бідну Галинку, як вона нудьгує, позіхає і копирсається виделкою в голубцеві.

— Україна сама винна у своїй геополітичній невизначеності, — переконує батька Інги лисуватий бородань. — І у цьому винний ще Хмельницький!

Так-так, Хмельницький. Ми вже були в європейській колисці, у поляків можна було вибити гідні права, і тут… так жахливо все обернулося… А раніше ще цей придурок Сагайдачний масла у вогонь підлив — допоміг висвятити цих православних попів! Навколо цього зростає справжній гамір, згадують все: українців, що розбудовували Росію, національно несвідомого Гоголя та російськомовні твори Шевченка, потім переходять до теми парламенту…

— Мала баба Миколайка… — шепочу серед своєї внутрішньої тиші, за межами якої стукотять виделки об тарілки, лунають голоси, дзеленчать кришталеві чарки, блукає невиразний жіночий сміх.

Стежу за Інгою і бачу, що та почувається, як не в своїй тарілці. її матір — знову з надмірною дурнуватою посмішкою — пропонує скуштувати екзотичні салати і каже, що їх готувала Галинка.

— Ось це я робила, і ось це, — мала демонстративно й задоволено показує на страви. Розповідає, скільки чого треба до того чи іншого салату. Ні на кого не звертає уваги й натхненно щебече про те, хто їй допомагав. Присутні хвалять: «просто золотце», «гарна дитина», «майбутня господиня»…

— У нас тут є майбутній історик! Так би мовити, наступне покоління! — звертає на мене увагу дискутуючих завідувач якоїсь там кафедри. — Ось що ви скажете, юначе, про Хмельницького?

«Клав я на вашого Хмельницького, задовбали». Мене так ковбасить, що не можу нічого путнього сказати, таке враження, наче думки стали раком.

— Він із Переяславською угодою трішки загнався.

Педагогічні лоби морщаться і мені одразу стає соромно за необачне слівце «загнався». Шєт! Потрібно кілька годин, щоб їм пояснити це слово! Вони довго зважують почуте.

— Цікаво-цікаво, — каже батько Інги. Завідувач якоїсь там кафедри іронічно на мене дивиться, потім нахиляється до батька Інги і я ненароком чую те, що він тихо каже йому на вухо:

— Скажу вам, друже, як математик, одну закономірність. У Німеччині 20-х років математиками ставали ті, хто замолоду був зятем впливових учених-математиків. Ви мене розумієте? — знову сміється він. Таке враження, наче без сміху він не може обійтися.

У батька Інги помітно здригається обличчя, я одразу обертаюся до Галинки, аби не бачити його погляду. Завідувач якоїсь там кафедри безцеремонно підморгує мені і розпитує про причини любові до історії. Не знаю що відповісти, лише знизую плечима. Кажу, що історія — це класно.

Господи, як я хочу сцяти!

— Історія це наука, а не забавки, — вставляє батько Інги.

— Так, мій дорогий друже. Але французи знають свою історію не з монографій, а з романів Дюма, — посміхається завідувач якоїсь там кафедри.

— Це тільки примітивні невігласи вчать історію з художніх творів.

— Любий, а хіба ми говоримо про навчання? — раптом промовляє мати Інги серед несподіваної тиші.

Пауза.

Батько Інги дико на неї дивиться, вона одразу переводить балачки на тему сім'ї, звертаючись лише до жінок. Невдовзі між ними зароджується жвава розмова.