Шрифт:
Дощ поволі слабшає, поки й зовсім не вщухає, тільки з листя дерев ще падають краплини. Вдихаю на повні груди вологе приємне повітря, заплющую очі і думаю про майбутнє: навчання в університеті чужого міста, проживання на квартирі чи в гуртожитку — ні! — краще на квартирі, де ніхто не заважатиме, — прогулянки незнайомими вулицями, спостерігання за незнайомими людьми, прислухання до їхньої мови… Господи, все це не за горами. Наперед відчуваю самотність, яка стає єдиною супутницею (підозрюю, що надовго), з якою розмовлятиму вечорами, якій довірятиму свої потаємні думки і бажання.
Дивлюся на передвечірнє місто, на останні потуги червоно-оранжевого сонця, яке не пече, а тільки приємним теплом торкається шкіри. По тротуарові внизу йде малюк, штовхає коляску, яка поволі котиться перед ним, а позаду нього молоді батьки, які весело розмовляють і гукають до. синочка.
Нудьга стає дедалі нестерпнішою. Вулицею на шаленій швидкості пролітає підліток на мотоциклі без вихлопної труби, від чого тиша здригається від важкого і пронизливого ревіння двигуна.
От придурок! — думаю про вузьколобого шмаркача, який нехтує власною безпекою. Мене знову підкорює нудьга. Ліниво читаю ще кілька сторінок, але одразу забуваю, про що йдеться в книжці, і врешті відкладаю.
Із цього нестерпного стану мене виводить несподіваний спогад епізоду на пляжі, якому не надав був значення, а тепер він постав знову перед моїми очима. Коли ми з Тюлею відплили від берега, я помітив, що Бідон щось переконливо та наполегливо доводив Ромі, а вона — як тоді здалося — почувалася незручно, прикривала груди руками і кидала на нас нетерплячі погляди. Про що він із нею говорив?
Господи, через цю мантелепу зовсім втрачаю голову!
У Бідона, підлого козла, на озері, коли він дивився на неї, був особливий вираз обличчя! Такий вираз, як правило, з'являється тоді, коли базариш зі сцикухою про інтим, або про щось наближене до цього.
У мене їде дах!
Шєт!
Маман приносить кружку холодного (яка благодать!) компоту, який залпом випиваю і втираю мокрі губи. Дякую їй, а вона куйовдить моє волосся і каже, щоби відпочивав, бо стільки читати просто не можна.
— Хочеш окуляри носити? На тебе ж тоді дівчата перестануть дивитися, — сміється вона і я з нею погоджуюся.
— А може, це на краще?
Маман здивовано дивиться і несхвально киває головою, мовляв, дурник — про таке думаєш…
Приходить рівний і приємний спокій, з'являється сонливість, заплющую очі і намагаюся відчути внутрішні порухи своєї душі. Виразно чую пісню «Повіяв вітер степовий», яку затягують кілька п'яних бандерлогів внизу на тротуарі. Силкуюся їх не слухати, але горланять ще дужче, усвідомлюю, що вони тільки наближаються здалеку. Думаю про цих людей, які зараз співають, і мені здається, що вони щасливі, залили собі труби і забули про власні мульки; мабуть сиділи разом веселі, водяру квасили, жартували, розповідали про своїх дітей і дружин, як вони це люблять робити, — з приколами і добрими насмішками.
Хулі їм ще робити в цьому житті?
10
Пора виходити. На зустріч із друзями йду пішки (можна під'їхати тролейбусом) вулицею кардинала Йосипа Сліпого, яка тягнеться повз гідропарк, при вході до якого стоїть бар, кілька магазинів і більярдна. Дорога забере двадцять хвилин. Хочу якомога довше бути на самоті. Звичайно, можна зависнути вдома й далі втикати над книжками для іспиту, але це було б бачіна проти моїх друганів, бо не знати, як закінчиться цей вечір.
Мене парить передчуття, що трапиться лихо. Може, такі думки з'являються через те, що спав перед вечерею?
Що таке смерть? — подумки запитую себе, минаючи відкриту кав'ярню, де сидять вузьколобі грінго і голосно сміються, з великих бокалів п'ють світле пиво, а дівахи тримають у пальцях довгі тонкі сигарети. Що таке смерть? Це така тєма, коли інші тєми вже не мають значення. Вона уявляється тільки сірою ледь виразною хмаркою, яку дуже важко помітити і яка приходить до людини за кілька днів, коли їй настануть тапочки. Словом смерть — це повна лажа, про яку нічого конкретного не можна сказати. Ще моя покійна бабуня казала, що по душу людини завжди приходить якась тварина: або пугач, або білий собака, або кішка. Коли вмирав дідьо, то навпроти вікна — на яблуні — три дні сидів пугач і серед ночі моторошно нагадував бабуні про неминучість. Відчуваю, як трусяться руки, таке враження, наче моє тіло несе незрима вода вулиці і воно не хоче чинити опір, підкорюється.
Згадую Інгу, з якою не бачився кілька днів, а може й більше.
Телефонна картка ще має трохи часу. Набираю номер. Слухавку бере матір Інги, запитує «хто?», кажу — давній приятель (боюся признатися, що це я, бо ще не покличуть). Інга мене не пізнає, називаюся і відчуваю, що в її голосі немає радості, здивування, так, наче зі мною говорить незнайома людина, наче я помилився номером.
От вівця!
«Через кілька днів я звідси їду», — кажу подавленим голосом. Те, що зі мною не хочуть розмовляти, прикро вражає і — факен шєт! — впливає на моє почування та голос.
«Куди?» — запитує вона так, як запитують .«котра зараз година» серед глибокої ночі, несподівано прокинувшись.
«Поступати в університет».
«У наш не хочеш? — пожвавлюється Інга, а мені здається, що вона хотіла сказати «даремно, а то батько вже налаштувався тебе слухати на екзамені».
«Hoy».
«Ясно. Вирішив подалі від рідного дому?»
«Да. Подалі».
«Ну що ж… бажаю успіхів. Мало, не забула, поверни, будь ласка, книжки».
«Обов'язково», — від цих слів стає ще прикріше. За кого ж вона мене має, якщо таке несе? Ні — не по дорозі мені з цими маминими донями, не по дорозі. Сцикуха!