— Привіт, — наближається у гарному настрої Оля, покинувши свою співрозмовницю й обертаючись, чи на нас ніхто бува не дивиться.

— Ходім, — беру її за руку.

— Куди? — здивовано запитує, але руку не вириває.

— Гуляти.

— Ти серйозно? Розширені оченята кліпають.

— Да. Пари нікуди не втечуть, — кажу і дивлюся їй в очі.

— Добре. Тільки візьму речі.

Оля зникає за дверима до аудиторії, її кілька хвилин нема, через що я починаю трішки нервувати й сперересердя дивитися час від часу на котли, але невдовзі вона виходить, на ходу запитаючи конспекти у світлий пакет. Радісно випалює «ходім».

Ходім — то ходім.

Виходимо на невелику алею, що тягнеться до мосту.

Вона дістає з пакета булочки, пригощає мене, каже, що їх пекла матір. їм булочки, хвалю — дуже смачні, а сам думаю про добротний борщ Ма-ман — з м'ясом, часником, заправлений сметаною. Батон, булочки, кефір, лапша — мене добряче дістали. З того часу як покинув рідну домівку, — єдиним моїм супутником стало постійне відчуття голоду. Сьогодні зранку навіть несподівано зробив велике відкриття — всі мої штани в поясі потроху стають заширокими.

Хвилин п'ять ідемо мовчки і я не знаю про що говорити. Виходимо до неширокої річки. Оля каже, що в XIX столітті, коли будували наш університет, цієї рікою баржі доставляли каміння для нинішнього історичного факультету, а тепер не скажеш, що тут можна навіть втопитися, найбільша глибина — метр. Да — думаю про себе — природі з кожним роком настають все більші гайки.

Скоса стежу за розпашілою від спеки Олею й усвідомлюю, що нестерпно її хочу.

Невже вона цього не підозрює?

— Хочеш подивитися на мій барліг?

— Да, — каже вона трохи незвичним голосом, наче радіє і ніяковіє водночас. — Тільки недовго, добре?

Хвилююся, аби вона, не дай Боже, не побачила, як мої руки від збудження тремтять. Вона йде до мене!

Здається, Оля також почувається напружено, не наважуюсь узяти її під руку. Наше знайомство — не просто знайомство, вона обов'язково буде моєю. Я, мабуть, схожий на повного крейзі, який не здатний нічого путнього сказати. Це тривати довго не може. Намагаюся її розвеселити, розповідаю про власне дитинство, про перші слова, які вимовив, про те, як дуже довго казав не «температура», а «теремпатура». Оля на очах оживає, з'являється посмішка, а ще через кілька хвилин вона заливається сміхом.

— А я на яблука казала — «апоцьки». Уявляєш!

— Да? — перепитую й легко направляю її до моєї хвіртки.

— Ти тут живеш? — запитує, розглядаючи допотопну хатинку.

— Не президентські апартаменти. Але…

Відмикаю замок-колодку, під яким, певно, тримають хіба велику рогату худобу, відчиняю двері і пропускаю Олю в прохолодні сіні. У хаті густий запах сирості й затхлості. Відчиняю вікно з сонячного боку і до приміщення заходить теплий і свіжий потік повітря, протяг підхоплює кілька папірців на письмовому столі й розкидає їх по підлозі. Поки я збираю їх, Оля підходить до письмового столу.

Розглядає книжки, помічає край фотографії під склом на письмовому столі, забирає папери, зошити й дивиться на їхні обличчя: Рома, Бідон, Тюля, Циркуль, Мишка, ще кілька знайомих сцикух і пациків. Вона довго оглядає незнайомі обличчя, особливо Васі Булавки і Мишки, розпитує про них. Потім повільно оглядає хаотично розкидані речі — туфлі, сорочки, штани, краватки, шкарпетки — спершу злегка посміхається, потім починає голосно сміятися і я ніяк не можу в'їхати, чого їй так весело.

— Тут крокодили ще не завелись?

— Тільки миші.

— Миші? — напружується вона.

— Да. Під підлогою. Коли лягаю, вони ніби оживають. Вночі я люблю слухати, як вони розмовляють.

— Я боюся мишей, — каже вона, по-дитячому дивлячись на мене. Підходжу до неї, обіймаю й шепочу «не бійся». В моїх обіймах Оля ніби обм'якає, стає беззахисною й серйозною. Наближаюся губами, повільно, ненастирливо цілую, вона спершу злегка відсторонюється, але за кілька секунд несміливо відповідає взаємністю.

Рвучко підіймаю ЇЇ, як пір'їнку, краєм ока помітивши зблиск страху в розширених оченятах, і несу на ліжко. Обережно кладу, вона згнічується й запитливо дивиться. Розстібаю на Олі сорочку, правицею пірнаю під чашечку бюстгальтера. У моїй долоні тремтить ніжний, м'який, теплий овал. Від збудження, не знаю, що роблю.

— Не треба.

— Олю…

— Олег… Не треба. На її слова не зважаю.

Хочу однією рукою скинути ремінь і розстебнути ширінку, але це виходить незграбно й метушливо.

— Не треба.

Треба, маленька, треба — кажу про себе і повзу губами по її оголеному животику, язиком обводжу пупчик, опускаюся нижче.

Оля рвучко підводиться, розсіяно ковзає поглядом по приміщенню, зупиняється на мені, потім сідає.

— Я сказала, не треба!

— Олю…

— Олег! Мені піти?