Але це буде наступного року.

Поки що, як я вже говорила, мій улюблений предмет – «літсуд».

Чим він такий цікавий?

Ну, по-перше, я умліваю від любовних романів!

У нашій бібліотеці, у відділі для старшокласниць, їх безліч.

Обожнюю ці рожеві, бузкові, небесно-блакитні покетбуки з прегарними дамами і джентльменами на обкладинках.

Вони навіть пахнуть! Візьмеш до рук і одразу ніби в торт поринаєш – в роті стає солодко, у всьому тілі – тепло і пухнасто. Життя здається прекрасним, багатообіцяючим! А по-іншому й бути не може. Бузково-рожеве щастя так і лізе у вуха, в ніздрі, до рота, а в голові лунає музика: «Він-взяв-її-за-плечі-і-їхні-вуста-злилися-в-гарячому-поцілунку…» Ох…

Про поцілунки ми ще нічого не знаємо. І це так бентежить. Як це – «вуста злилися»? І якщо вони «злилися», то куди ж поділися носи й очі? Але такі речі ми ніколи не обговорюємо. Це непристойно.

На літсуді ми таких книжок з позакласного читання не вивчаємо.

На уроках ми вивчаємо світову класику, як і звичайні стріти у своїх загальноосвітніх школах. Тільки підходимо до неї з іншого боку. З цікавішого і практичнішого. Так би мовити, пристосовуємо ситуації до життя. Адже класика – вона класикою і є: повчальна і слушна для всіх часів.

У мене ще буде час докладно змалювати, як відбувається урок. Тим більше, що саме сьогодні ми судимо мадам де Реналь з «Червоного та чорного» і я, саме я, маю честь вперше в житті бути її прокурором. Ще не знаю, як все пройде, а тому додам кілька слів про наш ліцей.

Тобто змалювання експозиції має відбутися за всіма правилами.

Отже, нашому ліцею безліч років! А прадавні документи, що висять в музеї, взагалі свідчать, що ЛСД існував завжди.

Ви тільки уявіть-но собі цей термін: завжди! Як Всесвіт. Як Земля. Коли таке уявляєш, аж моторошно стає. І така гордість охоплює!

У музейному залі, котрий відчиняють лише під час великих урочистостей, зберігаються вицвілі документи, написані специфічним, розробленим ще черницями ордену Слухняних Дружин, краснописом.

Вони свідчать про переслідування закладу за часів інквізиції і полювання на відьом, про розквіт культури завдяки нашим випускницям в епоху Відродження, про їхню самовідданість воїнам Вітчизни в скрутні воєнні часи.

Тут зберігаються тонни листів із безліччю подяк із різних куточків світу, мільйони світлин щасливих усміхнених пар, утворених завдяки існуванню ЛСД.

Є окремий, зворушливий стенд, на полицях якого – фотокартки немовлят. Сад немовлят! Ціла земна куля, засаджена нами!

Є й особливий стенд, до якого нас обов’язково підводили в дитинстві під час першої екскурсії: «Обличчя ганьби».

На ньому картки страчених за невірність, невдячність чи за інший із десятка гріхів, котрі суворо караються за Статутом нашого закладу.

Сказавши про гріхи, варто сказати про чесноти. Ці поняття тісно пов’язані між собою. Тобто, сказавши «А», маєш знати про «Б»! В даному випадку – навпаки. «А» – то чесноти, «Б» – гріхи.

Щодо переліку першого – це ясно, мов двічі по два.

Адже всі десять заповідей, з яких складається наш Статут, виписані й намальовані відомим художником, оздоблені широкою хвилястою рамою, покритою триміліметровою позолотою. Цей Статут висить у нашому холі на найвиднішому місці – там, де під час вранішніх «лінійок» стоїть пані Директорка.

Ми швидко закарбовували в пам’яті кожне з цих простих десяти слів. Наші очі постійно наштовхувалися на них в будь-якому кутку ліцею.

Ми співали їх, мов пісню, навіть тоді, коли були зовсім малими і ще рюмсали ночами за рідними домівками:

Усі ці прості й зрозумілі слова оздоблені золотими віньєтками, засаджені виліпленими з глини пташками й оповиті квітами.

Першою нашою вишивкою на першому ж уроці праці були саме вони – точна копія цього вишуканого краснопису.

Кожна з нас старанно зберігає цю вишивку і має потім (після випуску) повісити її у власному помешканні. Це засвідчить приналежність до ордену, до нашого улюбленого ЛСД. За нею ми потім упізнаватимемо одна одну. І вона ж стане такою собі «перепусткою» до цього закладу для наших майбутніх доньок.

Принаймні у моєї матусі така висіла і, певно, досі висить над плитою.

Така була і в бабці… Хоча я їх зовсім-зовсім не пам’ятаю. І, певно, ніколи вже не побачу, адже невдовзі служитиму лише одній людині – своєму чоловікові, якого поки що не знаю. Гадаю, що вони прожили щасливе, безтурботне і праведне життя.