А світи смертних! Як їх багато! Є світи, де люди живуть й досі в печерах чи в халупках, зроблених з кісток мамонта наприклад. Цілісінькими днями те і роблять, що полюють за величезними тварюками, а потім бучно святкують вдале полювання, вибиваючи музичні ритми кістяними калаталами на черепах тих же мамонтів, насолоджуючись лишень з того, що вдалося отримати перемогу в битві проти сил природи, тобто достойно прожити ще один день і вижити в такому жорстокому та поки що правдивому світі, не спотвореному ані мораллю, ані лицемірством, ані брехнею. Тут виживав тільки хоробрий, сильний та чесний. Коли ж люди навчилися зраджувати, хитрувати та брехати — можливо, стали безпечніше почуватися у дикому світі природи, але чи стали від того мудрішими та міцнішими духом? Про це вже чесно розповідали інші світи.

Часові коловороти змінювали все, паралельна дійсність жила іншими реаліями, коли якась невеличка дрібниця, наприклад вибір іншого професійного шляху, змінювала майбутнє до невпізнання. Молодий Йосиф Джугашвілі стає душпастиром, добрим священиком, вистоявши в боротьбі зі спокусами, які, мов капкани, порозставляли темні. Не тільки його світ від того стає іншим. Або обдарований художник, німець Адольф Гітлер, відмовляється бути політиком, залишаючись вірним архітектурній справі: будувати і лишень будувати та в жодному разі не руйнувати — такий девіз його життя, бо світлий бік людини бере гору над спокусами владою, марнославством, багатством. Такі вчинки змінювали не тільки долі цих людей, такі вчинки змінювали хід історії.

Птаха з моменту отримання дару змогла побувати не в одному світі. Були тут і байдужі до всього світи, в одному з них, наприклад, мешкають білі чарівні створіння — чисті помислами та чесні душею, але тому, очевидно, зовсім байдужі: там стільки білого, що навіть око не може звикнути до такої чистоти.

Різне бачила, та всяке траплялося. Світ, де живуть одні чоловіки. Світ, де мешкають тільки жінки. Останній її дивував і зачаровував. Сама собі не могла роз’яснити чим. Якась відчайдушна сила вабила її до нього. Інколи запитувала себе — в майбутнє чи в минуле закидають її сновидіння? Та завше стримувалася, щоб не почати пошуки роз’яснень. Хай, сни мають залишатися снами, навіть коли це сни безсмертної. Невповні реальні сни та зовсім реальні світи — все змішалося.

О, так! Той дивний жіночий світ. Спочатку просто потрапила в красивий пахучий степ. Високе небо, ніжне, трохи запекуче сонце, цвіркуни у траві, жайвір у небі, і запах степу такий, що аж небеса зачаровує. Впиваєшся тим ароматом, і нікуди йти звідси не хочеться, так би сидів, дихав та насолоджувався. І раптом серед цього блаженства бій. Летіла на звуки та брязкання зброї, десь зовсім поруч йшов жорстокий бій. Подих смерті, дзвін металу, тупіт копит та човгання ніг.

Стояла на пагорбі та зачудовано спостерігала. Там, унизу, вершники билися з пішим загоном. Воїнів на конях вдвічі менше. Піших втричі більше, вони своєю масою та кількістю зметуть вершників, хоча зброя наче не дуже, лишень сагариси та дерев’яні щити. Таку тактику Птаха вважала нерозумною — вершники мали б відступити. Бо то ближній бій, у якому зазвичай усе вирішує фізична сила.

До того ж вершники видавалися Птасі фізично слабшими, можливо, тому, що серед них так багато тендітних молодих людей, за статурою — підлітків. Жменька підлітків проти грубої чоловічої сили: дужих, бундючних воїнів, чиї очі налиті люттю та ненавистю. Хоча вершники озброєні трохи краще, аніж піші вояки. На головах мають легкі шоломи, які доволі надійно приховують обличчя воїнів, за спинами — мечі, сагайдаки, наповнені стрілами, та лук. У кожного в руці бойова сокира.

Бій тривав недовго. Як велично, хижо та жорстоко билися вершники, кожен постріл з лука попадав в ціль, кожен удар сокирою був надточним. Точність і влучність, а ще мудра тактика — проти фізичної сили та кількості. А що ті вершники витворяли на конях? Навіть оті, дуже юні! Такої віртуозної їзди Птаха ще не бачила. Наблизилася трішки ближче й оторопіла. Звісно, вершники таки перемогли. Але не це її вразило. Бо то були зовсім і не вершники, то були вершниці. Жіноче військо. Тобто стовідсотково жіноче військо. Довгокосі, дужі, красиві, граційні, худі, сильні, великі, повні, високі, стрункі, малі, юні, зрілі жінки та дівчата. Серед юрби жінок-воїнів особливо виділялася одна: в очах — пломінь та хижий блиск, у руках — іскри та впевненість, у ногах — дужість. Бронзовий пернач, два залізні мечі за плечима, залізний шолом у правій руці, сагайдак зі стрілами через плече. Вона заправляла тим військом, це відчувалося відразу, бо кожен її порух, поворот голови сприймався воячками благоговійно. Дії в бою жінок-воїнів були злагоджені, вивірені і точні. Птаха розуміла, що немала заслуга в цьому жінки, котра зараз очолювала військо.

Раптом Птаха відчула на собі чийсь погляд. Невже у сні її хтось переслідує? Здивовано озирнулася. На сусідньому кургані стояла Мара. Вбрана у звичний білий одяг, блискучий серп-молодик у довгому чорному волоссі, забраному назад і зв’язаному на потилиці. Що робить Мара у її сні? Та нічого особливого, лишень виконує своє призначення. Мара має доступ до всіх семи воріт Сну, Птаха не сумнівалася в цьому. Унизу закінчився бій, і Мара прийшла забирати життя у тих, хто не вижив. Мара дивилася на Птаху.

О, так! Її взаємини з Марою… Вже навіть встигли сотворити легенду про це. Майже всі знали — і серед темних, і серед світлих, що то Мара принесла малу семирічну Птаху Вчителю. От і ходили різні чутки про те, що Мара, начебто, щонайсправжнісінька її мати, яка зреклася доньки через щось там (різні версії — кохання, помста, ревнощі і т. д.). Ще би — так цікавіше. Про те, що Птаха належить до вибраної когорти безсмертних, у селищі стало відомо відразу, рідко в Яровороті з’являлися прийшлі діти, до того ж уже зі статусом безсмертного. Здебільшого той статус отримують по-різному — хто в сімнадцять, хто в двадцять. А тут — лишень сім, і вже безсмертна. Так, Птаха рано розпочала, і все це дякуючи Марі. Дивно звучить — володарка смерті порятувала від смерті.

Коли Птаха тільки-но розпочинала дорогу безсмертної, відкриваючи в собі, певне, отриманий ще від мами Арати, травницький талант зцілювання, то частенько біля постелі хворого зустрічала вродливу жінку із серпом-молодиком у волоссі. Першого разу навіть прийняла її за родичку хворого, тому й говорила з нею як з рівнею, радилася про щось, запитувала, а та їй радо відповідала — мудро та спокійно. Як Птаха тоді її не впізнала, не впізнала своєї рятівниці? Тепер знає чому. Мара її випробовувала і тому вчинила так, щоб її не впізнавали. Того першого разу говорили вони між собою дивною мовою, бо, як потім з’ясувалося, появу жінки в білому ніхто, крім Птахи, не зауважував і їх бесіди, відповідно, не чув — то все відбувалося в голові Птахи і разом з тим у тій яві, яка була відкрита тільки для двох.