Мальва сиділа увечері над Чорним Черемошем і дивилася у воду. Все переплуталося у її голові. Рахувала дні, коли вже нарешті додому. Очі не бачать — серце не болить. І тим паче, що вдома на неї чекає Птаха і купа нового, незвіданого. Та навіть думання про Птаху не дуже витісняло помисли про Святослава.

Як вона не вчула приближення когось, не відає, тільки після того як легкий доторк руки впав на її плече, аж підстрибнула від несподіванки. Не злякалася, бо віднедавна нічого не боялася, лише озирнулася спантеличено. Поруч стояв Славко. Місяць сьогодні був повний, і Мальва могла розгледіти добре його обличчя. Здався серйозним і зосередженим, без звично приклеєної до писка посмішки:

— Вибач, Мальво, що налякав. Можна сісти біля тебе?

— Боже, ти не переплутав моє ім’я з Будяком чи Осотом? Яка честь для мене, — відповіла уїдливо, а тоді махнула рукою та додала трохи роздратовано: — Сідай, де хочеш. Я квитки на перегляд нічної ріки не продаю.

Святик примостився поруч. Могла відчувати легкий доторк його куртки до своєї руки. Великі мурахи шалено забігали шкірою. Таке з нею вперше, той хлопець приводив її в трепетний шал. Усередині заворушилася безпомічність, мала взяти себе в руки. Тому сиділа ошелешено, слухаючи скажений тупіт серця та стримуючи поривчасте дихання. Сподівалася, що він того гучного гупання не зауважить.

Святослав заговорив:

— Коли в десять років мене забрали з дитбудинку, моє щастя було безмежне. У мене з’явилися справжні тато та мама, найсправжнісінька родина, тішився дуже. Мої теперішні батьки дали мені гарне виховання, відмінну освіту. Я завжди мав все те, про що мріяв малим у сиротинці, про що мріють і ті, хто має батьків та не має статків… Та… Я так і не отримав справжніх батьків. Мої — дуже хороші люди. Так склалося, що Бог не дав їм власних, і вони, виконуючи місію «призначення людини на Землі» (слова батька), вирішили всиновити дитину. Це як один з пунктів їхньої програми. Я знаю твою історію, Мальво. В дівчат дуже довгі язики, вони люблять обговорювати кращих за себе. Твоя історія так схожа на мою. Ти також маєш нерідних батьків, але ти, на відміну від мене, отримала їхню любов. У тобі є світло, якимсь чином твої нерідні батьки запалили в тобі його чи навколо тебе. І ти наче одна з нас і разом з тим — інша. Може, кажу плутано. Зрозумій, я не дорікаю теперішнім батькам, навпаки — я їм безмежно вдячний за те, що вони для мене зробили… Вони просто не знали, як це — полюбити нерідне дитя. Вони пишаються моїми успіхами, таким сином, але… Чи це любов?

Славко замовк, Мальва також мовчала, бо не знала, як на те, що відбувалося, реагувати. Тим часом Святослав продовжував:

— Мальво, можливо, я не з цього кінця почав розмову, та… Той, я не просто так тут. Насамперед хочу вибачитися за свою тупу поведінку, за те, що називав тебе різними дурнуватими іменами. Вів себе по-ідіотськи з тобою, але то через розгубленість і тільки. Пробач, тому що…

Затнувся. Мальва здивовано повернула голову в його бік. Він опустив очі додолу, закусивши верхню губу, наче збирав докупи думки. Мальва поспіхом відвела погляд, вирішила не заважати. Якусь мить вони мовчали, можна була чути, як у траві перегукуються серпневі цвіркуни, а десь недалеко в брудній калабані верещать закохані жаби. Врешті Святик озвався:

— Тому що Мальва — прегарне ім’я. Ти така ж незвичайна, як і воно. Красива, гонорова і сильна квітка. Знаю, що поводив себе як справжнісінький віслюк, але…

Перевів подих:

— Мальво, ти — надзвичайна дівчина. І ти про це знаєш. Я — лишень один з… І, і, і я… Чи ти повіриш? Я з першого погляду. Назвеш мене прикрим невдахою — хай! Так от — з першого погляду я…

Замовк, збираючи докупи слова. У Мальви всередині все опустилося, в горлі пересохло.

Врешті голос і слова зазвучали сильно і рубано, Славко пересилив себе:

— Я кохаю тебе і хочу, щоб ти про це знала. Я впевнений — ти достойна кращого, аніж я, і ні нащо не претендую, просто не сказати про свої почуття не можу, бо ти — ідеал справжнього. Ти — найрозумніша, найвродливіша, найталановитіша, а я? Один з багатьох. Таких, як я, — безконечна маса, таких, як ти, — більше просто нема. Ти — одна-єдина на вічність, на мільярди. Ні, не так, я — дурень, Мальво, які там мільйони чи мільярди, таких більше нема, таких особливих. Ти — ідеал. А ідеал часто стає ідолом, точніше найчастіше може бути тільки ідолом, так от, ти — мій ідол, і тому я можу тільки сподіватися, що ти дозволиш мені бути твоєю тінню, твоїм рабом, просто твоїм, тим, чого ти захочеш, чи чим ти захочеш, щоб я був…

Від почутого у Мальви просто замакітрилося в голові. Цього вона не сподівалася почути аж ніяк. Вона ковтнула слину і подивилася в бік Святослава. Господи, це він про неї? То вона — найрозумніша, та, що не відрізнить Моне від Мане, що плутає сатирів з віслюками? Про свій інтелектуальний кругозір взагалі мовчить, розуму там, в головешці, хоч «добавляй». Ги-ги. То вона — вродлива, з вічно задертим носом, пацанячою стрижкою, малим ростом та синцями від тренувань по руках та ногах? А таланти? Вах, колись у дитинстві вона намалювала слона, то вчителька їй за дикобраза поставила десять… Ні віршів писати, ні пісень складати, хіба що писка начистити — оце запросто, але чи до цього тре’ мати таланти? Он на своїх уроках самооборони для дівчат вона будь-яку пацанку цього за два тижні навчить. А те, що вона безсмертна, то навіть не її вибір, «так сі стало», як каже колежанка мами тітка Віра. Та й про це взагалі ніхто не знає, бо про це на лобі у неї не написано і… Точно, хлопець прикалується, а вона, дуринда, вуха розвісила:

— Славку, ти прибалдів чи поганок об’ївся? Звар’ювати можна, друже! Це ти про мене оті всі словечка наговорив чи ще про якусь Мальву? Ти мене ні з ким не сплутав, шановний?

Точно, прикалується. Мальва піднялася з трави, хмикнула та пішла геть, не озираючись. Але їй так хотілося озирнутися, ледве стримувала себе. Ліпше б вона тоді озирнулася, певне, не однією халепою було б у неї менше.

Але Святослав не прикалувався. Після того вечора він просто не зводив з Мальви очей. Він дарував їй квіти, малював її портрети, вже зовсім по-дитячому запускав через квартирку її кімнати записки-літачки з віршами… Ну, яке серце від такого не розтане? Красень, у якого закохана вся жіноча половина табору, так упадає і за ким? За нестерпним дівчиськом… І Мальва розтанула. Вони багато говорили, жартували, Мальва навіть ловила себе на думці, що то не вона безсмертна, а він. Святик угадував всі її бажання наперед, інколи навіть думки. Таке буває в людей, що прожили одне з одним купу років і давно знають одне одного. Або, як каже мама, таке буває у тих, хто справді кохає. Очевидно — то друге. Мала таке відчуття, ніби знає Славка давно, просто вони ненадовго чомусь розлучилися, і ось тепер — знову разом, цього разу — назавжди.