– Хлопці, літак до Кіто зараз не летить. Треба спочатку вийти та перереєструватися…

Ми з Яном розреготалися, після чого я пояснив, що ми все чудово зрозуміли, просто не хотіли штовхатися поміж інших пасажирів. Ось так, слово за словом, між нами зав’язалася розмова.

– Як довго ви маєте намір подорожувати? – розпитувала Єсенія.

– Сорок п’ять повних днів, – гордо прорік я, кинувши багатозначний погляд на дівчину. – І це без дороги!

Без сумніву, мої слова справили на неї незабутнє враження. Вона відкрила свій чарівний ротик і захоплено проказала:

– Ах…

Я, сповнений почуття власної гідності, похитав головою та ніби знічев’я поцікавився:

– А тебе якими вітрами закинуло до Еквадору?

Дівча скромно всміхнулось:

– Та я теж подорожую…

– Хм… – надійшла моя черга дивуватись. – І ти не боїшся сама їхати до Південної Америки? Ну, я розумію, ми пацани, нам простіше, адже для нас це звична річ – встрявати у всякі авантюри. Ми ж запросто можемо рвонути на інший континент і півтора місяці тинятися Еквадором, Перу та Чилі. Але ти ж дівчина…

– Іноді буває лячно, але я думаю, що впораюся, – тихенько відповіла Єсенія.

Я поблажливо розтягнув кутики губ, уклавши в усмішку весь свій, як я тоді гадав, багатющий мандрівний досвід.

– А куди саме плануєш податися? – запитав повчальним тоном, готуючись прочитати наївній швейцарській дівчинці напутню лекцію про те, яка це велика відповідальність – подорожувати наодинці.

– Спочатку Еквадор, потім – Перу та Болівія.

Я ледь не прикусив язика.

– Ого… І довго ти збираєшся мандрувати?

– Два з половиною місяці.

Завіса, бляха… Я закинув на спину наплічник і сердито попростував до виходу.

Зрештою ми повернулися в той самий літак і через півгодини успішно приземлилися в Кіто, столиці Еквадору.

Біля митної зони на пасажирів чекав малоприємний сюрприз. Купа серйозних дядьків у білих халатах і респіраторах перевіряла всіх новоприбулих, чи, бува, серед них не затесався хворий на «свинячий» грип. Схоже, «свиняча» істерія, від якої влітку 2009-го колошматило півсвіту, докотилася й до Еквадору. Кожного пасажира просили спинитися перед білою смугою у проході, після чого із безпечної відстані його сканували тепловізором. Тих, у кого температура відкритих частин тіла (сканували переважно обличчя) не перевищувала 37 °C, відпускали, не затримуючи. Інших – вели до спеціальної кімнатки здавати аналізи та… відсиджувати кілька днів у карантині.

Тоді ми з напарником лише посміялися з цієї дурнуватої процедури. Я ще не знав, що зовсім незабаром у Перу ми самі станемо розповсюджувачами вірусу…

Найперше, що вразило в Кіто, – літаки сідали просто над містом. Їдеш собі широкою центральною магістраллю, аж раптом над тобою, розчепіривши закрилки на повну та несамовито гуркочучи турбінами, заходить на посадку «Airbus А320». Абсолютно поряд височать житлові будинки, магазини, трохи поодаль проступає овальна чаша стадіону… Звісно, сучасні літаки падають дуже рідко, та все ж у разі аварії під час заходу на посадку в аеропорт Кіто, крім сотні пасажирів авіалайнера, загине щонайменше кілька сотень людей на землі.

Столиця справила враження міста, за яким ніхто не доглядає. То тут то там траплялося цифрове табло, наскрізь поїдене іржею, або ж порожній рекламний стенд, заліплений сантиметровим шаром бруду. Неширокі вулички були брудними, звивалися, мов змії, вишкрябувалися на височенні пагорби, зривалися вниз крутими схилами та перетиналися під усіма можливими кутами.

Більшість будівель – старі, ще колоніальної архітектури – наче переносила мене на кілька століть назад. Присутність незліченної кількості засмаглих індіанців, які, закутавшись у картаті пончо, пахкають люльками й вештаються столицею, ще більше підсилювала відчуття переміщення в часі. Кілька новітніх будівель у центрі потопали й губилися в цьому хаосі. Здавалося: ми з приятелем потрапили до Південної Америки за кількасот років до сьогодні.

А ще трохи незвично було бачити, що сонце світить із півночі…

У день прильоту, щоб не гаяти часу, ми вирушили в особливе місце за назвою «Мідад дель Мундо» (з іспанської – Середина Світу). Це особливий район на північ від еквадорської столиці, де розташовано тридцятиметровий монумент, збудований акурат на екваторі, найдовшому світовому меридіані. Пам’ятник має вигляд прогонистої піраміди зі скошеною вершиною, на яку висаджено велетенський кам’яний глобус. На кожному боці піраміди красується велика літера «N», «S», «E» та «W» відповідно до тієї сторони світу, куди її повернуто. Точнісінько через центр монумента проведено велику білу лінію, що позначає межу між південною та північною півкулями. Завдяки цьому можна було стояти однією ногою у північній, а іншою – у південній півкулі.

Усім, хто прибуває на Мітад дель Мундо, видають спеціальний сертифікат – офіційне підтвердження про візит на екватор.

Я навмисне обрав Мітад дель Мундо для початку подорожі: мені здавалося досить символічним почати наш великий похід із найдовшого меридіана, від самісінького центру Землі із позначкою паралелі 0°0000" і завершити його аж у Сантьяго-де-Чилі на 33°2700" південної широти.