До кінця лекції я переглянув усі підходящі оголошення й, задоволений продуктивністю своєї праці, радісно зустрів кінець пари.

Університетський дзвінок діяв на студентів, як червона лампочка на собаку Павлова. Усі, як за командою, зірвалися зі своїх місць і кинулися до виходу. Апостоли, керовані інстинктом натовпу, прошмигнули повз мене і, вклинившись у студентський потік, разом з усіма почали штурмувати двері аудиторії. За секунду зелена футболка, що була на Петрові, прихильникові львівських «Карпат», розчинилася в натовпі.

Я спокійно поскладав речі і рушив до виходу, та зненацька хтось штрикнув мене в спину. Озирнувшись, я побачив Гримчака. Той по-вовчому дивився мені просто у вічі.

– Як справи? – холодно спитав він.

– Привіт. Більш-менш. А в тебе?

– Розмова є. Відійдемо?

Я кивнув, і ми мовчки вийшли до коридору.

Ростик був грубої кістки. Не приділяючи великої уваги спорту, мав атлетичне тіло з борецькою шиєю. Довжелезні руки, обвантажені великими кулаками, доповнювали міцну статуру й робили його схожим на примата. Навіть хода підтверджувала теорію Дарвіна. Проблиски еволюції проступали в погляді, яким однокурсник уміло користувався під час спілкування. Залежно від ситуації ним він пригноблював жертву або ж викликав симпатію до себе, хитро примружуючи очі. Яка тактика буде задіяна проти мене?

Гримчак роззирнувся в пошуках підходящого місця для розмови і за мить потягнув мене в куток.

– Потрібна допомога.

Зміст сказаного суперечив його тону. Моя відповідь була стриманою.

– Слухаю.

– Є одна справа.

– Яка? – обірвав я Гримчака.

– Я збираю нову команду. Спочатку будемо рити інформацію, а потім їздити на розкопки…

– Чи грабунки?

Гримчак просвердлив мене поглядом і продовжив холодити голосом.

– Прикуси язика! Я тобі діло пропоную. Чи ти все життя збираєшся ходити самітником?

Я опустив голову і вдав, що обмірковую пропозицію, та співрозмовник і не думав послаблювати хватку.

– Якщо боїшся міліції, то не дрейф. Брат прикриє.

Натиск однокурсника зростав – розмову слід було завершувати.

– Ростику, не ображайся, але я відмовлюся. Тебе цікавить дещо інше, ніж розкопки. Хоча буду мати на увазі.

Гримчак зміряв мене в’їдливим поглядом, але попрощався тепло.

– Ну, гаразд. Моя справа запропонувати. Якщо передумаєш, даси знати.

На цьому й розійшлися.

Дзвінок на пару має пропорційно протилежний вплив на студентів супроти дзвінка на перерву. Усі, мов сонні мухи, потихеньку стягують свої тіла до аудиторії і ліниво розсідаються по місцях. Я поплівся до останніх рядів, де збирався ще раз безтурботно перечитати послання з кладовища. Петро забронював мені місце під вікном. Вислухавши вступне слово викладачки з техніки рисунка, я тихенько дістав із наплічника лист і поринув у минуле.

Версії, що вибудовувалися стосовно трагічних обставин, висвітлених у листі, породжували тривогу. Схоже, авторка заплуталась у павутинні своїх вчинків. Що спонукало її робити хибні кроки? Чому вмерли немовлята? Яку роль у її житті відіграли чоловіки?… Розмотувати цей клубок можна було б до безкінечності, але за такого мізерного обсягу інформації то була марна справа. Треба братися за власне розслідування.

Зненацька я відчув, що цей лист має значно більшу цінність, аніж звичайний аркуш паперу. Описана в ньому ситуація могла претендувати як мінімум на роль сполучної ланки в чиїхось спогадах, а як максимум – доказової бази в кримінальній справі. Адже викрадення дітей – серйозне правопорушення. Бажання розшукати дівчинку зростало – я мав мізерну надію знайти її живою!

Аудиторію зі стану дрімучості вивів дзвінок. Одногрупники, мов за командою, здійняли галас, устаючи з місць. Я продовжував загіпнотизовано дивитися на прочитаний лист, зміст якого гучно відлунювався у свідомості. Розчулений і сповнений співчуття до тієї жінки, я сидів і міркував, що могло трапитися з нею того дня.

– Багрію! Ти чого завмер? – крик Павла висмикнув мене з роздумів.

Я глянув на одногрупника і, похапцем зібравши речі, поспішив до іншої аудиторії.

На останній парі ми здавали залік з історії архітектури, що його приймав Казимир Григорович. Саме той Григорович, з яким ми об’їздили половину Західної України і який, будучи куратором нашого неофіційного товариства, залюбки розробляв для нас нові маршрути. Професор був удівцем, тож вільний час присвячував студентам. Тими, хто виявляв до минулого неабияку цікавість, опікувався найдужче.

Одним із них був я. Коли прийшла моя черга, викладач передусім розповів про плани на літо, й лише потому почав залік. До речі, його я склав на відмінно. Однак панібратства між нами ніколи не було. Навпаки, Казимир Григорович тримав дистанцію і поза вишем, вимагаючи від нас більших знань, ніж ті, що могли б знадобитися на розкопках чи оглядинах різноманітних пам’яток історії. Я відпросився в нього після заліку та взявся за вирішення своєї житлової проблеми.

До кінця дня, за наперед обдуманою схемою, я обдзвонював орендодавців із позначених власноруч оголошень і ходив за надиктованими адресами. Як і слід було чекати, нічого вартісного я не знайшов. Точніше, власники помешкань не бачили в мені адекватного квартиранта, надто коли чули, що величезна кімната мені потрібна, щоб захарастити її від підлоги до стелі. Находивши з десяток кілометрів, я геть змучений, уже під вечір, забрів у «Мак-Дональдс», що на проспекті Свободи.