Сього вечора не було ясно.

Густа темінь розлягалась, і ледве що десь-не-десь заблимала на ослоненому хмарами небі срібна зірочка. Темінь так і товпилася довкола неї.

Вона чомусь мерзла і, обвиваючися тісніше сердаком, прискорила кроки. Нараз добачила в темряві ясну постать, що прямувала саме проти неї.

«Сава!» — зойкнуло їй болісно в душі, а відтак перейняла її блискавкою свідомість, що вона сама.

І справді був се Сава.

Він ішов рівною лінією, мов невидиме притяганий нею, і спинився раптом тісно перед нею.

— Сава! — кликнула зовсім беззвучним голосом, і з її лиця збігла кров. — Сава!

Він не говорив ані слова.

Вп'ялився лише очима в неї. Вони зайнялися в нього дивним, фосфоричним блиском і неначе заколихалися.

Його ніжне, дитиняче обличчя стало поважне, майже терпляче, і він обізвався якимсь диким, здавленим звуком.

— Саво! Я тобі нічого не винна! — зойкнула вона, страшно перелякана. — Я тобі нічого не винна!

Але він не відривав від неї погляду.

Здавалося, що той зимний погляд, що мов ніж улискував, пірнув лише на те в її душу, щоб її мордувати. Тепер зробив ще рукою рух, неначеб зривав з плечей стрільбу, не відриваючи від неї очей, і простогнав. Майже без пам'яті зсунулася вона йому в ноги.

— Не вбивай мене! Не вбивай менеї — кликала зойком раз по раз, хапаючися судорожне його колін. — Я тобі нічого не винна!

Однак що се було?

Він стояв хвилину недвижне, мов прикований, коли лежала йому в ногах, і його грудь тяжко дишіла. Сопів, неначе по тяжкій фізичній праці, неначеб підніс раптом і кинув до землі величезний тягар або перебіг шаленим бігом широке поле на раптовий, як смерть поважний, поклик.

Кілька хвиль стояв тихо, важко віддихаючи, а відтак, як би відзискуючи пам'ять і розуміючи своє і її положення, копнув її згірдливо ногою і мовчки віддалився.

Коли вона, ослаблена несподіваним, наглим переляком, дрижачи на цілім тілі, піднялася і оглянулася за ним, його вже не було. Неначе розплився в глибокій теміні, так зник із її очей.

Два кроки від неї лежала сіль, яку опустила в переляку, і чорна земля дишіла грубою грудою.

З-за одної розірваної хмари показався за хвилину місяць, пождав, аж не приволіклася друга і не закрила його збідніле магічне обличчя наново. Десь недалеко забрехала якась собака, а відтак настала знов цілковита тишина.

Все волосся стануло їй дубом, і вона скричала проразливим голосом, їй здалося нараз, що вся темінь і вся самітність чорної спустілої землі збилися оце вкупу, заворушилися проти неї, що туй-туй вирине з-за неї наново постать Сави і не лишить її вдруге живою. Білий і рівний, виросте з одної або другої сторони і зблизиться до неї. Він усе ще з нею не готовий. Вона чула се. Його страшні очі чула на собі, а її душа кривавилася, мов покалічена.

Гірко плачучи, забрала сіль і почала бігти. Все наново оглядалася в дикій тривозі, чи він не здоганяв її, але стрічала лише саму глибоку тишину й густу темряву.

Місцями збивалася вона в величезні клуби і ставала муром проти неї. На розі під липами коло панського дому, потім наздовж попри панський город, усе муром, усе муром, а наостанку коло Докіїного города попри старі верби, що ділили сад Докіїн від її сусідів. Там вона перемінилася в чорну стіну між густим пруттям і сунулася громом на неї. Стогнучи, забігла в домашнє обійстя, а при сінних дверях майже повалилася. Незвичайним шелестом у тихих сінях викликана, вийшла Докія, здивована, зі світлом із хати, і дівчина була би її дверми звалила, наколи б вона в рішучій хвилі не подалася зо світлом назад.

— Бог з тобою, Анно, що ти так летиш? — спитала здивовано жінка, підносячи високо світло вгору і освічуючи обличчя і цілу постать задиханої дівчини.

Анна була бліда, неначеб з її лиця зникла остання крапелька крові, а з остраху губи її аж поштивніли. Витріщившися на жінку широко створеними, до нестями заляканими очима, затріснула за собою сильно сінними дверми.

— Бог з тобою, дівче! Що таке? — повторила жінка своє питання.

— Ніщо! — вимовила беззвучним голосом. — Я здибала Саву! Я гадала, що він мене уб'є! Ой боже, боже, матінко христова!

— Та як уб'є, та за що уб'є? — питала живо Докія, вступаючи за дівчиною в хату.

— Ну, таже уб'є! Через Рахіру! Такий був страшний, що. ей! боже, боже, боже!

З печі роздалося півголосне хихотання. Се, підпивши собі трохи, Василь сміявся, та, умостившися вигідно на великій печі, прислухувався уважно всьому, що діялося в хаті.

— Сава хотів тебе вбити? — спитав тепер весело. — Та за що? Щоб забрати собі вашу гуску [104] солі? Ну, і було би за що людську душу на себе брати! — і, сказавши се, захихотав знов, як передше, весело, глупкувато.