Навіщо це Краю, у чому сенс усього, що відбувається, Желя не знала і не розуміла. Але, якщо чесно, не дуже й намагалася, зважаючи на те, що матеріальний стан відчутно покращився. Коли тобі більше не доводиться думати про гроші (хіба що про те, на що їх витратити), то й не особливо хочеться копирсатись у чомусь, що тебе зовсім не обходить. Достатньо лише виконувати те, що від тебе просять.

Перша зустріч з «паствою» відбулася у старому кінотеатрі в Голосіївському районі, який вже давно не показував ніяких фільмів, а перетворився на ярмарок китайських шмоток. Желя попередньо домовилася з власниками й винайняла залу для проведення «кількох лекцій». Ті п’ятеро явилися точно у призначений час — самі, навіть без охорони. Вона провела їх до зали, де на краєчку сцени, бовтаючи ногами, вже сидів Край у не надто підходящому для зустрічі з подібними акулами одязі — незмінних блакитних джинсах та зім’ятій чорній сорочці навипуск. Коли всі розсілися по сидіннях, він кивнув Желі — мовляв, ти більше не потрібна, далі я сам. Вона покірно вийшла у фойє і стала очікувати кінця цієї сходки, не маючи жодного уявлення, що ж відбувається за дверима.

Усе скінчилося за годину. П’ятеро гостей вийшли із зали, і різницю Желя помітила відразу. Їхні очі були широко відкритими, неначе щойно бачили щось надзвичайно вражаюче. Таке, чого не бачили ще ніколи в житті. Видно, Край не збрехав. Лиця гостей втратили свою зверхність та самовпевненість і тепер більше нагадували обличчя завсідників дискотек, що наковталися «енергетиків». Збуджено перемовляючись, п’ятірка пройшла повз Желю і полишила кінотеатр. А сама вона повернулася до зали, де Край так само сидів на краєчку сцени, звісивши ноги, і всміхався.

— Початок покладено, — сповістив він, якось дивно позираючи на неї з-під лоба. — Історичний момент, можна сказати. Можемо відсвяткувати.

— Гаразд. — Вона не була певна, як саме потрібно реагувати на ці слова. Потім проти волі все ж поцікавилася: — А що... що тут було?

— Початок усього нового, — хитро підморгнув він. — Щось таке, що змінить цей світ. А конкретно для тебе — початок збагачення. Так що радій, жінко. Ну а тепер ходімо, я пригощаю.

На другу зустріч наступного тижня прийшло вже десятеро — попри те, що Желя більше не вербувала самотужки багату клієнтуру. На третю — двадцять два, з вигляду всі як один — лощені, елегантні й пихаті. Окрім сивочолих бізнесменів почала з’являтися й молодь — лискучі розв’язні молодики-мажори. Прийшли також дві жінки — типові бізнес-вумен. Обов’язки Желі скоротилися до простого супроводження гостей до зали, що її трохи дивувало. Під час четвертого зібрання, на яке з’явилося щось близько сорока осіб, вона не змогла перебороти цікавість, обережно увійшла до зали під час «сеансу» і стала біля підмостків. Краєва «паства» сиділа на перших рядах, задерши голову до сцени, а сам він повільно походжав перед ними, зосереджено заплющивши очі й здійнявши руки догори.

— Чи бачите ви, що мені підвладно? — питав він.

— Так... — в унісон відповідали гості.

— Чи відчуваєте ви мою силу?

— Так...

— Чи хочете ви мою мудрість?

— Так...

— Чи знаєте ви, що я щедро ділюся з тими, хто зберігає вірність мені?

— Так...

— То хто ваш учитель?

— Малус...

— Хто ваш господар?

— Малус...

— Хто ваш бог?

— Малус...

— Віднині не буде у вас інших богів.

Зі свого місця Желя бачила очі цих людей. Вони були широко відкриті, осклянілі й неначе підсвічені ззовні якимись невидимими лампами. Знову їй здалося, що ці очі бачать щось, чого не бачить вона. Що саме? Чому дивляться на Края з таким захватом? Ким він є для них?

Здається, Край почув її думки. Не опускаючи рук, він, як сова, повернув голову в її бік, і, хоча його власні очі були заплющені, зімкнені повіки раптом осяялися зсередини, ставши червоними. Желя відчула, що це світло і є його поглядом. Він усміхнувся їй — а точніше, просто розсунув вуста, оголивши білі зуби, — й від цього видовища в неї мороз пішов шкірою. Вона навшпиньки позадкувала до дверей і вийшла із зали, намагаючись видавати якомога менше шуму.

Хто ж він такий, цей Край?

Після міркувань Желя вирішила, що краще для неї буде цього не відати. Досі вона не знала геть нічого про свого дивного філантропа — ані де він живе, ані як пересувається містом, ані звідки взагалі взявся; і щось підказувало, що для збереження стабільного статус-кво буде розумним навіть і не намагатися це дізнатись. Хай усе йде так, як іде. Адже саме він витягнув її з низів, дав можливість нарешті відчути себе людиною, яка комусь потрібна. І чорною невдячністю буде зруйнувати все через дурнувату цікавість.

Можливо, навіть небезпечною чорною невдячністю.

У той день після завершення зустрічі Край покликав її до себе й повідомив, що в нього є три прохання. Перше — відкрити банківський рахунок для прийому пожертв від пастви («вважай це моїм жестом вдячності тобі»), друге — підшукати інше місце для зібрань, бажано за містом («тут стає затісно, та й не хочеться бути на видноті»).

— Як бачиш, я все ще потребую твоїх послуг, — сказав він, свердлячи її поглядом блакитних очей, і більше ніякого світла в них не було. На щастя.

— А яке третє прохання? — запиталася Желя.

— Знайди мені жінку на ім’я Маргарита Козодуб і завербуй, як інших. З неї й почнемо.

Почнемо що? Желя не знала.

Вона виконала всі три прохання. Відкрила рахунок (на кошти з якого, зі згоди хазяїна, вже через місяць змогла придбати трикімнатну на Печерську) і знайшла стару занедбану базу відпочинку «Сонячний бір» у лісах на березі Десни (Край схвалив цей вибір навіть попри тотальну розруху). Маргарита знайшлася останньою. З подивом Желя виявила, що загітувати її виявилося набагато простіше, ніж попередників. Неначе ця добродійка тільки й чекала подібної пропозиції. І після того, як Желя привела її до секти (а тепер вона вже впевнено називала про себе зібрання Края саме сектою — втім, не змінюючи до всього, що відбувається, навмисно байдужого ставлення), все завертілося швидше.