І похмуро всміхнувся.

Джорі накинув Недові на плечі княже корзно і застібнув його значком Правицевого уряду.

— Зброяр живе над майстернею, у великому будинку нагорі Сталевої вулиці. Алин знає, куди їхати, пане.

Нед кивнув.

— Хай боронять боги того служку, якщо він змусить мене бігати за тінями.

Ниточка була тонесенька, але той Джон Арин, якого знав Нед, ніколи не носив обладунків, розцяцькованих сріблом чи коштовним камінням. Для нього криця означала крицю, і робилася вона для захисту, а не для прикраси. Міг він, ясна річ, набути й інших смаків. Не в нього першого змінювався погляд на речі після кількох років життя при дворі… та зміна була досить помітна, щоб викликати Недів подив.

— Чим іще можу прислужитися?

— Гадаю, можеш починати ходити по бурдеях.

— Нелегка праця, пане, — вишкірився Джорі. — Зате хлопці радо поможуть. Портер уже добрячу стежку протоптав.

У дворі на Неда чекав засідланим його улюблений кінь. Варлі та Джакс рушили за ним зо двору. Вони, мабуть, стікали потом у сталевих мисюрках та кольчугах, але жодним словом не пожалілися. Коли князь Едард виїхав з Королівської брами у сморід міста, розвіваючи сіро-білим корзном за плечима, то відчув на собі не одну пару очей і пустив коня легким чвалом. Сторожа не відставала.

Він поглядав за себе не один раз, їдучи забитими вулицями міста. Ще вранці з дитинця виїхали Томард та Десмонд, аби стати на шляху і дивитися, чи ніхто не слідкує за Правицею. Але все одно Нед не мав певності. Від спогаду про королівського павука та його пташечок він нервувався, мов дівчина у весільну ніч.

Сталева вулиця починалася на базарній площі коло Річкової брами, як її писали на мапах, або Грязючної брами, як казали усі. Крізь натовп крокував мартопляс на дибах, наче велетенська комаха, а за ним тягнулася купа голоногих дітей, ухкаючи та тюгукаючи услід. Онде двоє хлопчиків-волоцюжок, не старших за Брана, билися палицями, як мечами, під схвальні вигуки одних і лайки інших глядачів. Двобій скінчила якась стара, що висунулася з вікна і випорожнила цебро помиїв на голови поборників. У тіні стін стояли селяни коло возів, вигукуючи: «Яблука, найкращі яблука, за дві ціни таких не знайдете!», або «Червоні кавуни, солодші за мед!», або «Ріпа, цибуля, буряки, підходимо, дівчата, ріпа, цибуля, буряки, підходимо, дівчата, беремо цибулю!».

Грязючні ворота були відкриті; під решіткою стояв ройок міських вартових у золотих киреях, спираючись на списи. Коли з заходу з’явилася валка вершників, стражники забігали і загукали накази, аби прибрати зі шляху вози та піших і дати дорогу лицареві з почтом. Першим в’їхав до воріт хорунжий з довгим чорним прапором. Шовк хвилювався під вітром, наче живий. На прапорі нічне небо розривала навпіл лілова блискавка.

— Дорогу князеві Беріку! — заволав хорунжий. — Дорогу князеві Беріку!

Відразу за ним в’їхав сам молодий князь: хвацький та справний, на чорному румаку, з рудо-золотим волоссям, у чорній єдвабовій киреї, всипаній зірками.

— Битися на Турнірі Правиці, мосьпане? — гукнув до нього стражник.

— Перемогти на Турнірі Правиці! — гарикнув у відповідь князь Берік під схвальне ревище натовпу.

Нед повернув з площі на Сталеву вулицю і почав звивистий підйом довгим пагорбом, повз спітнілих ковалів біля відкритих горнів, компанійців, що лаялися за ціну кольчуг, та язикатих крамарів, що торгували старими клинками, ножами і бритвами просто з возів. Що вище вони їхали, то більші ставали будинки. Майстер, який був їм потрібен, жив аж нагорі пагорба — у величезному дерев’яному потинькованому будинку, якого верхні поверхи далеко нависали над вузькою вулицею. На подвійних дверях з чорного та оберіг-дерева була вирізана картина полювання. Біля входу на варті стояли двоє кам’яних лицарів, узброєних у примхливі обладунки з вилощеної червоної криці, які робили їх схожими на грифона та єдинорога. Нед залишив коня з Джаксом і штовхнув двері досередини.

Струнка юна служниця відразу помітила Недового значка на корзні й герба на камізелі, тож скоро до нього з уклонами та посмішками випурхнув сам майстер.

— Вина для Правиці Короля, — наказав він дівчині, запрошуючи Неда сідати на канапку. — Мене звати Тобго Мотт, вельможний пане, прошу вас, влаштовуйтеся зручненько.

Він мав на собі чорного оксамитового жупана з молотами, вигаптуваними на рукавах срібною ниткою. На шиї висів важкий срібний ланцюг з сафіром завбільшки з голубине яйце.

— Якщо вам потрібна нова лицарія до Турніру Правиці, ви не могли знайти кращої майстерні.

Нед не дав собі клопоту його виправляти.

— Моя робота дорого коштує, але я не стану за теє вибачатися, мосьпане, — казав майстер, наповнюючи два однакові срібні келихи. — Обіцяю, що роботи, рівної моїй, не знайдете ніде в Семицарстві. Та підіть до будь-якої кузні у Король-Березі й порівняйте самі. Такого-сякого бехтерця може зляпати кожний сільський коваль. Я ж кую тільки витвори мистецтва.

Нед сьорбнув вина і слухав майстра далі. Лицар Квітів купує узброєння тільки тут, хвалився Тобго, а окрім нього, ще багато вельможних панів, які знаються на добрій криці. Ба навіть князь Ренлі, брат самого короля. Може, пан Правиця вже бачили новий обладунок пана Ренлі: зелені повні лати з золотими рогами? Жоден зброяр у місті не здатний створити сталь такого глибокого зеленого кольору. Майстер вміє додавати забарвлення до самого металу, то хай нездари мазюкають фарбами та поливою. А може, Правиця бажають меча? Ще хлопчиком Тобго вивчав роботу з валірійським булатом у кузнях Кохору. Тільки знавець чарів може взяти стару зброю та перекувати її на нову.