— Драконові не наказують! — загарчав Візерис. — Я твій король! Я мав би повернути тобі її голову!

Лисенійка злякано тремтіла, але Дані заспокоїла її лагідним доторком.

— Не бійся, він тебе не скривдить. Любий брате, благаю тебе, пробач їй, вона забулася. Я ж сказала їй красно припросити вашу милість до вечері, якщо буде ваша ласка.

Вона взяла брата за руку і повела через кімнату.

— Ось подивися. Подарунки.

Візерис підозріливо скривився.

— Це що за дурня?

— Новий одяг. Я наказала пошити його для тебе, — сором’язливо опустила очі Дані.

Він зиркнув на неї та спохмурнів.

— Дотракійське ганчір’я. Ти насмілишся вдягти мене в оце?

— Прошу тебе… тобі буде прохолодніше, зручніше, я гадала… якби ти вдягався подібніше до них, до дотракійців…

Дані не знала, що їй казати, щоб не збудити дракона.

— А потім ти ще вимагатимеш, щоб я косу заплів!

— Я б ніколи… — Чому він завжди такий брутальний? Вона ж зичила йому добра. — Ти не маєш права на косу, бо ще не одержав жодної перемоги.

Оце вона дарма сказала. У його бузкових очах спалахнула лють, але вдарити її на очах служниць він не насмілився, тим паче, що знадвору тинялися вояки її хасу. Натомість він підняв накидку і понюхав її.

— Смердить кінським гноєм. Може, зійде за попону.

— Я особливо прохала Дорею зшити її для тебе, — мовила вона, болюче вражена. — Таке вбрання личило б самому халові.

— Я володар Семицарства, а не степовий дикун з брязкальцями у волоссі! — гарикнув Візерис і схопив її за руку. — Ти забуваєшся, хвойдо. Чи ти гадаєш, отеє твоє черево врятує тебе, коли прокинеться дракон?

Його пальці болюче вчепилися їй у руку. На якусь мить Дані відчула себе знову дитиною, яка щулиться від братової люті. Вона простягла руку і вхопила перше, що трапилося — паса, якого гадала йому подарувати, важкого ланцюга з гарних спижевих блях. Дані змахнула ним з усією силою, яку мала в руках.

Пас влучив просто у обличчя. Візерис миттю відпустив сестру. Щокою йому текла кров — гострий край однієї бляхи розпанахав її надвоє.

— Це ти забуваєшся, — відповіла Дані. — Ти бодай щось зрозумів того дня у степу? Піди геть, поки я не покликала хас, аби тебе викинули, як собаку. І молися, щоб не дізнався хал Дрого, бо він випатрає тобі живіт і нагодує твоїми ж тельбухами.

Візерис зіп’явся на ноги.

— Коли я сяду на свій престол, ти пошкодуєш про цей день, хвойдо.

І він вийшов геть, залишивши подарунки й тримаючи докупи розірвану щоку.

Краплі крові заляпали пречудову накидку з піщаного шовку. Дані притисла м’яку тканину до щоки і всілася, схрестивши ноги, на спальних рогожах.

— Вечеря готова, халісі, — оголосила Джихікі.

— Я не голодна, — з сумом відповіла Дані. Раптом вона відчула страшенну втому. — Попоїжте самі, відішліть щось панові Джорагу.

А через мить додала:

— Принесіть мені одне драконяче яйце.

Іррі принесла яйце з темно-зеленою шкаралупою, де поміж лусочок виблискували спижеві цяточки, коли вона крутила його у своїх маленьких ручках. Дані скрутилася клубочком на боці, накинулася піщаним шовком і поклала яйце до западинки між круглим черевцем та своїми невеличкими грудьми. Дані полюбляла тримати яйця коло себе. Вони були такі гарні… а інколи сама лише близькість до них додавала їй сили та хоробрості, неначе з нею ділилися сховані всередині кам’яні дракони.

Дані лежала і тримала яйце, аж раптом відчула, як всередині ворухнулося дитя… синок мовби потягнувся рукою до брата, до рідної крові.

— Ти і є дракон, — прошепотіла Дані, — справжній дракон. Я знаю. О так, я знаю.

Вона посміхнулася і заснула, мріючи про рідний дім.

Падав легкий сніжок. Бран відчував, як на обличчі тануть сніжинки, щойно торкаються шкіри — мовби тихенький ніжний дощик. Він сидів на конячці прямо і дивився, як тягнуть догори замкову решітку. Та як би не намагався заспокоїтися, серце все одно калатало у грудях.

— Ти готовий? — запитав Робб.

Бран кивнув, намагаючись не показати страху. Він не був за межами Зимосічі від свого падіння, та виїхати збирався гідно, як справжній лицар.

— То поїхали. — Робб вдарив п’ятами великого сіро-білого мерина. Кінь зацокав копитами під решіткою.

— Пішла, — прошепотів Бран до своєї кобилки. Він ніжно торкнувся її шиї, й мала брунатна конячка рушила з місця. Бран назвав її Танцюристка. То була дволітка — за словами Йозета, така розумна, якої серед коней ще пошукати. Вона пройшла особливе навчання, аби відповідати на повід, голос та дотик руки. Досі Бран виїздив її тільки двором. Спершу повід тримали Йозет або Ходор, а Бран звикав до великого сідла, якого вигадав і намалював Біс. Але останні два тижні він їздив на ній сам: ганяв по колах, пускав бадьорою ристю, сміливіючи з кожним кроком.